Посткомуністичні революції

В Україні, за даними репрезентативного соціологічного опитування, проведеного Центром ім. О. Разумкова 10 – 17 листопада 2003 року (за рік до початку „помаранчевої революції”), 4,8 % громадян України погоджувалися взяти активну участь в акціях масової непокори на боці опозиції, якщо вона буде інспірувати силові дії проти влади; 6 % – якщо влада розпочне репресії проти опозиції [20, с. 2]. Це становило, відповідно, 1,7 та 2,3 мільйона чоловік. Отже, найбільш вірогідним видається те, що посткомуністичні революції органічно поєднали в собі організовану діяльність опозиції зі стихійним народним протестом проти існуючого режиму.

Характер революцій

Як відомо, характер революції визначається її цілями. Оскільки своїм головним завданням посткомуністичні революції ставили переведення суспільства на шлях демократичного розвитку, то за характером їх треба визначити як демократичні. Хоча деякі науковці (особливо російські) нарікають на недемократичність постреволюційної влади, але до транзитивних демократій не можна підходити з мірками стійкої ліберальної демократії. В умовах неконсолідованих політичних систем, у яких чималий плив на політичний процес чинять антидемократичні сили, просування до демократії, як би це не здавалося парадоксальним, спричиняє „тимчасові обмеження демократичних процедур, форми, ступінь і час дії яких зумовлює ціла низка структурних чинників та політична ситуація, що склалася в кожній конкретній країні” [21, с. 9].

Демократичні тенденції розвитку суспільства після революції встигли проявитися в Югославії, яка 2003 року перетворилася на конфедерацію Сербії і Чорногорії (таблиця 2).

В інших країнах після революцій така тенденція чітко ще не проявилася (часу для цього ще не вистачило). Проте розблокування електорального механізму спадкоємності урядової влади створює інституціональне підґрунтя для просування суспільства шляхом демократії. А. Пшеворський наголошує: „Демократія – це система, за якої партії програють вибори” [22, c. 28]. Ще одним чинником, що дає надію на демократичне майбутнє постреволюційних країн, є орієнтація їх нових урядів на інтеграцію до демократичних міжнародних структур, зокрема – до Європейського Союзу і НАТО, які висувають до країн-кандидатів високі вимоги щодо демократичності урядування і додержання прав людини (у Киргизстані зовнішньополітичні орієнтації постреволюційного періоду ще не чіткі).

Таблиця 2

Тенденції політичного розвитку Югославії після революції 2000 р.

2001200220032004

СербіяЧорногорія

Виборчий процес4,753,753,753,503,50

Громадянське суспільство4,003,002,752,752,75

Незалежність ЗМІ4,503,503,253,503,25

Влада 5,254,254,254,004,00

Конституційний, законодавчий та судовий устрій5,504,254,254,254,25

Корупція6,255,255,005,005,25

Шкала демократизації 5,044,003,883,833,83

Визначаючи демократичний характер посткомуністичних революцій, треба враховувати і їх національне забарвлення. Внаслідок революції Югославія відкинула політику великосербського шовінізму, яка призвела до перманентного конфлікту як із сусідніми державами, так і з національними меншинами всередині країни. Революції в Грузії та Україні стали другим етапом національно-визвольних змагань, який покінчив з владою, котра, заради свого збереження, поступалася національними інтересами, створюючи загрозу для національного суверенітету. В Грузії після „революції троянд” мирним шляхом було відновлено суверенітет центральної влади щодо Аджарії і з’явилася надія на розв’язання абхазької та південно-осетинської проблем. Національний компонент простежується й у киргизькій тюльпановій революції. Отже, за характером посткомуністичні революції варто визначити як національно-демократичні.