Нова чи оновлена концепція прав етнонаціональних меншин?

Тут важко, та й, здається, нема потреби щось заперечувати чи додавати. Наведена критика лібералізму та комунітаризму є досить об’єктивною, обґрунтованою і справедливою. Хоча, з точки зору прихильників пріоритетності індивідуальних прав людини, вона може здаватися незаслуженою і надмірно жорсткою щодо лібералізму, а з точки зору прихильників групових (колективних) прав етнонаціональних меншин здається такою щодо комунітаризму.

Стосовно усвідомленого плюралізму, то, за твердженням М. Розенфельда, він не є “безнадійно (inextricably)” пов’язаним ні з індивідуалізмом, ні з колективізмом. Хоча, як і завжди, існують протилежні точки зору. Зокрема, дехто не бачить різниці між лібералізмом і плюралізмом та вважає, що “вони крокують пліч-о-пліч”. Але хибність таких поглядів досить аргументовано довів американський дослідник Дж. Кекес. Він, зокрема, дійшов висновку, що з філософської точки зору ці “ізми” “є різними і значною мірою суперечливими” [15]. Виходячи з цього, М. Розенфельд цілком слушно стверджує, що “плюралізмові не притаманне надання переваги індивідові або групі”, а тому він “здатен вирішувати одні внутрішньогрупові конфлікти на користь групи, а інші – на користь індивіда”. Більше того, критерієм, яким користується усвідомлений плюралізм при розв’язанні таких конфліктів (як і всіх інших конфліктів, пов’язаних з конституційними правами етнонаціональних меншин) є “застосування якомога більше різних концепцій добра”. Це, зауважує М. Розенфельд, вигідно відрізняє усвідомлений плюралізм від інших “ізмів”, на яких ґрунтуються права людини та етнонаціональних меншин [16].Слід віддати належне М. Розенфельдові: він ґрунтовно аналізує не лише переваги усвідомленого плюралізму, але і його вразливі місця. Зокрема, він відверто і цілком слушно, на нашу думку, зазначає, що “хоча плюралістичний підхід видається найпридатнішою альтернативою, він далекій від досконалості”. Чому? По-перше, тому що “його оцінка різних концепцій добра хоча і є принциповою, але змушена залишатися нечіткою (imprecise)”. По-друге, результати, до яких приводить усвідомлений плюралізм, за певних умов можуть бути найкращими з усіх можливих, але навряд чи вони будуть остаточними, а “в деяких випадках він може виявитися неспроможним забезпечити реальну рівновагу між індивідуальними та груповими інтересами”. Підсумовуючи наведене, М. Розенфельд робить важливий висновок: усвідомлений плюралізм, на якому базується його концепція усвідомлено-плюралістичної конституційної юриспруденції, забезпечує “найкращу альтернативу” серед всіх інших недосконалих методів і заходів розв’язання конфліктів між індивідуальними та груповими (колективними) правами.

Для того, щоб примирити конкуруючі концепції добра (яких дотримуються індивіди чи групи) усвідомлений плюралізм, за твердженням М. Розенфельда, “зобов’язаний забезпечувати дворівневий (a two-pronged) процес”, який включає два різні логічні моменти. Як вже зазначалося, для усвідомленого плюралізму істотно примиряти концепції, які відрізняються одна від одної і навіть є антагоністичними щодо його власної концепції. Але водночас він повинен віддавати перевагу власній концепції настільки, що вона може входити у конфлікт з іншими концепціями. Відповідно, усвідомлений плюралізм ґрунтується, з одного боку, на власних фундаментальних нормах, або на так званих “нормах другого порядку (second-order norms)”, а з іншого – на нормах всіх інших концепцій добра, або на так званих “нормах першого порядку (first-order norms)” [17].

Більше того, відповідно до цих рамок, усвідомлений плюралізм повинен, і в цьому його перший, негативний момент, досягти рівноправності між всіма нормами першого порядку за допомогою згладжування будь-якої існуючої серед них ієрархії. З іншого боку, і це його другий, тепер вже позитивний момент, усвідомлений плюралізм повинен сприяти примиренню якомога більшої кількості норм першого порядку, які конкурують із захищеними пріоритетом нормами другого порядку [18].

Підсумовуючи вище наведене, М. Розенфельд зазначає, що конституційна юриспруденція, яка базується на засадах усвідомленого плюралізму, буде змушена зосереджуватися на розв’язанні двох окремих питань, що стосуються прав етнонаціональних меншин. По-перше, така конституційна юриспруденція буде вимушена критично розглядати всі пропозиції і вимоги для того, щоб гарантувати відповідність нормам другого порядку, якими користується усвідомлений плюралізм. Отже, у контексті як існуючих конституційних норм, так і висунутих конституційних вимог, усвідомлено-плюралістична конституційна юриспруденція повинна буде застосовувати всі придатні принципи, які походять від її норм другого порядку. По-друге, така юриспруденція буде здатна розробляти засоби для того, щоб проводити “міжперспективні (inter-perspectival)” та “внутрішньоперспективні (intra-perspectival)” порівняння для вирішення суперечок між прихильниками різних концепцій добра. При цьому важливо, щоб ці концепції були сумісними з конституційними принципами, які виражають норми другого порядку.

Підтримання напруженості між нормами першого та другого порядків, заспокоює М. Розенфельд, є природним для успішного розвитку усвідомленого плюралізму. Більше того, в рамках конституційної юриспруденції це напруження може бути створене за допомогою зіставлення відповідних норм. Це робиться для того, щоб забезпечити панування норм другого порядку, коли це стосується міжгрупових справ, та забезпечити пріоритет норм першого порядку, коли це стосується внутрішньогрупових справ. Справді, як вже відзначав ізраїльський вчений, норми другого порядку мають відповідати конституційним принципам, що стосуються міжгрупових справ або суспільства як цілого. Але перевагу слід надавати запровадженню принципів, які дозволяють найбільш можливе пристосування до норм першого порядку. З іншого боку, конституційні принципи мають дозволяти, щоб внутрішньогрупові справи велися у відповідності з нормами першого порядку – за винятком того, що становитиме загрозу для визначеного конституцією регулювання міжгрупових відносин. Так, конституційно дозволеною, що цілком правомірною може бути вимога держави, аби у школах, утримуваних етнонаціональною меншиною, викладався курс громадянської толерантності, якщо держава зможе довести, що без такого курсу не виключено, що члени даної етнонаціональної меншини “можуть відмовитися дотримуватися встановлених міжгрупових конституційних норм”.Таким чином, робить висновок М. Розенфельд, етнонаціональні меншини можуть отримувати значний “зовнішній захист (external protection)” в умовах конституційного режиму, побудованого згідно з приписами усвідомленого плюралізму. Однак рівень зовнішнього захисту цих меншин частково залежатиме від їх типу і природи. Так, усталені, самодостатні, самоврядні етнонаціональні меншини можуть розраховувати на більший конституційно-правовий захист, ніж недостатньо організовані, дисперсно розташовані меншини або групи добровільних емігрантів, які цілком свідомо приєдналися до суспільства, що проводить політику “перетоплювального казана”, тобто асиміляції.