Нова чи оновлена концепція прав етнонаціональних меншин?

(1) лібералізм, який встановлює зверхність індивіда та його інтересів над групою та її інтересами;

(2) комунітаризм, який ставить групові інтереси вище за індивідуальні;

(3) всі інші “ізми”, які внутрішньо індиферентні як до індивідуальних, так і до групових інтересів і які зводять всі конфлікти до цих інтересів.

Окрім того, зазначені “ізми” з їх такими різними підходами до індивідуальних та колективних прав М. Розенфельд поділяє ще на дві категорії. До першої він зараховує лібералізм та комунітаризм, які “обидва є прикладами монізму”. При цьому під монізмом мається на увазі єдина концепція добра, в контексті якої і повинні вирішуватися всі нормативні питання. Другу категорію становлять всі інші підходи, пов’язані з релятивізмом (який вважає, що всі нормативні позиції є “чисто контекстуальними і паразитуючими” (purely contextual and parasitic) на особливій, специфічній концепції добра), на яких вони ґрунтуються з наслідками, що роблять нерозумними і безглуздими спроби оцінювати ці підходи з точки зору будь-якої іншої концепції добра.

У філософській площині усвідомлений плюралізм, на думку західних дослідників, відрізняється і від монізму, і від релятивізму [11]. Окрім того, хоча монізм і містить в собі широкий спектр різних нормативних концепцій, в контексті сучасної політики, відданої конституційній демократії, лише дві такі концепції є справді доречними і коректними, а саме: лібералізм та комунітаризм. Але з точки зору прав етнонаціональних меншин вони обидві мають “вади”, оскільки не здатні встановити належний баланс між індивідуальними та груповими інтересами. Релятивізм, з іншого боку, є природно-індиферентним до індивідуалістських та колективістських концепцій добра і в цьому відношенні перебуває на паритетних засадах із усвідомленим плюралізмом. Однак у ключовому відношенні релятивізм і усвідомлений плюралізм “дуже відрізняються один від одного”. Для релятивізму всі конкуруючі концепції добра є абсолютно рівнозначними і рівноцінними. Для усвідомленого ж плюралізму, навпаки, одна концепція добра, а саме його власна, ставиться понад всі інші, хоча головна мета усвідомленого плюралізму полягає в тому, щоб, скоріш, примирювати, а не відкидати інші концепції добра.

Стисло кажучи, усвідомлений плюралізм “повинен віддавати перевагу своїй власній концепції добра, яка залишається пов’язаною з іншими такими концепціями”. Взагалі, підсумовує М. Розенфельд, “парадоксально, але усвідомлений плюралізм повинен наполягати на пріоритетності своєї власної концепції заради того, щоб краще захищати інші концепції” [12].Мабуть розуміючи, що ці твердження можуть викликати сумніви у прихильників інших підходів до прав етнонаціональних меншин, ізраїльський правознавець зазначає: “Якщо хтось вважає, що плюралістичні рішення навряд чи можуть бути принциповішими, ніж релятивістичні рішення, той може також заперечувати, що ліберальні та комунітарні рішення є достатньо адекватними, оскільки лібералізм не виключає захист груп, а комунітаризм не перешкоджає брати до уваги індивідуальне”. Цікаво, що при цьому М. Розенфельд посилається на відомого канадського дослідника У. Кімлічку, який “звеличує ліберальний захист групових прав, посилаючись на різницю між “зовнішнім захистом” (external protections) та “внутрішніми обмеженнями” (internal restrictions)”. Справді, У. Кімлічка не раз доводив, що етнонаціональна меншина як така повинна бути захищена від зовнішнього втручання або насильства з боку “великого суспільства”, але не повинна мати права накладати внутрішні обмеження на своїх членів для того, щоб зберегти чистоту своєї культури чи групову солідарність. Правильно й те, що ліберальна концепція групових прав У. Кімлічки надає можливість захисту етнонаціональних меншин у контексті міжгрупових відносин. Зокрема, такі права служать щитом проти мимовільного втягування етнонаціональних меншин у “мелтінг пот”, тобто в асиміляційний процес, та є зброєю проти держав, зокрема, таких, як Франція, які прагнуть звільнити політичну арену від усіх акторів, окрім індивідів або нації як об’єднаного цілого. Однак концепція групових прав У. Кімлічки нічого не пропонує для того, щоб підтримати групу у внутрішньогрупових конфліктах. Стисло говорячи, хоча лібералізм У. Кімлічки здається “особливо привабливим” тим, що не зводить групу до простої сукупності індивідів, він не може повністю уникнути долі лібералізму: в конфлікті між груповим виживанням етнонаціональної меншини та автономією індивіда остання повинна превалювати [13].

Водночас М. Розенфельд піддає суворій критиці і комунітаризм. Зокрема, він зауважує, що хоча деякі версії комунітаризму і можуть залишати значне місце для підтримки індивідуальних інтересів, у підсумку комунітаризм є приблизно таким же “в’язнем своїх моністичних засад (a prisiner of its monistic moorings), як і лібералізм”. У внутрішньогрупових конфліктах, тобто конфліктах між груповим виживанням та індивідуальною автономією, комунітаризм, подібно лібералізмові, не може уникнути того, щоб не стати на чийсь бік. Єдиною різницею між ними є те, що в той час, як лібералізм з необхідністю стає на бік індивіда, комунітаризм повинен завжди вирішувати все на користь групи. “Так само, як лібералізм нерозривно пов’язаний (is wedded) з індивідуалізмом, комунітаризм нерозривно пов’язаний з колективізмом” [14].