Нова чи оновлена концепція прав етнонаціональних меншин?

У 80 – 90-х роках ХХ століття західні правознавці розділилися на дві основні наукові школи: 1) опоненти та 2) прихильники групових (колективних) прав етнонаціональних меншин. Між ними й досі точаться гострі дискусії. Водночас посилюється вплив нової школи правознавців, які прагнуть примирити представників обох конфліктуючих напрямків та поєднати їх ідеї. Одним з представників нової школи (назвемо її “компромісною”) є ізраїльський професор М. Розенфельд, який висунув концепцію “усвідомлено плюралістичної конституційної юриспруденції”. Мета нашої статті – ознайомити українських правознавців з цією доволі цікавою і досить конструктивною концепцією, положення якої можуть стати в нагоді при вдосконаленні правових засад політичного менеджменту, зокрема регулювання етнонаціональних відносин.

Однією з найпомітніших глобальних тенденцій останньої чверті минулого століття стало посилення боротьби етнонаціональних меншин за свої права. Переважна більшість західних і вітчизняних правознавців сподівалася, що прийняття у першій половині 90-х років низки міжнародно-правових документів щодо статусу етнонаціональних меншин [1] покладе край чи хоча б послабить цю тенденцію. Однак такого не сталося: частина проблем, які хвилюють етнонаціональні меншини, зокрема визнання і забезпечення їх групових (колективних) прав, залишилися невирішеними.

У чому ж суть проблем, породжених боротьбою меншин за свої права? Відповідаючи на це запитання, професор права університету Ієшуа (Ізраїль) М. Розенфельд зазначає, що ці проблеми, як правило, “включають конфронтацію між колективними вимогами, сконцентрованими в ідеології або традиціях, які є протилежними основним принципам і догмам культури більшості, та індивідуальними вимогами, зосередженими в термінах фундаментальних конституційних прав, еквівалентних за змістом основним громадянським та політичним правам людини. Окрім того, оскільки багато вимог групових прав меншин постає в контексті конституційних дискусій, вони більше, ніж вимоги прав людини, заслуговують на те, щоб бути вирішеними через застосування встановлених юридичних норм” [2].

Отже, суть зазначених проблем полягає, по-перше, у прагненні етнонаціональних меншин домогтися для себе особливих прав і юридично їх закріпити і, по-друге, у конфронтації концепцій індивідуальних прав, з одного боку, та концепцій колективних прав – з іншого.

Слід враховувати, що етнонаціональні меншини посилюють боротьбу за свої права не завжди і не лише тому, що справді зазнають утисків і дискримінації з боку панівної чи домінуючої етнонації. Часто вони, за слушним твердженням американського дослідника Р. Дворкіна, просто намагаються “перетворити” свої природні потреби й інтереси на юридичні права. При цьому етнонаціональні меншини виходять з “прагматичної віри” в те, що визнання цих потреб як юридичних прав сприятиме кращому і швидшому їх (потреб) задоволенню і забезпеченню. “Ця віра в права походить від сили права у ліберальній теорії функціонувати як козирні карти (trumps)”. Щоправда, в такій поведінці етнонаціональних меншин є і певний позитив, оскільки, на думку Р. Дворкіна, “визнання прав припиняє політичні дебати, виводячи домагання з політичного процесу” [3]. Звичайно, є і протилежні точки зору [4], аналіз яких виходить за рамки цієї статті.

Перша проблема тісно пов’язана з другою, тобто з конфліктами і конфронтацією концепцій індивідуальних та колективних прав. М. Розенфельд з цього приводу зазначає, що “забезпечення адекватного конституційного захисту меншин є надзвичайно проблематичним”. Це, на його думку, обумовлено “майже неможливістю будь-якого придатного до діяльності конституційного режиму примирити конфліктуючі індивідуальні та колективні інтереси, вплетені у відносини між більшістю і меншістю”. Тому, продовжує він, права етнонаціональних меншин можуть бути зрозумілими і сформульованими або як індивідуальні права, або як колективні права, які належать групі як цілому. Конституційні права меншин можуть бути також сформульовані або як індивідуальні права, які дають можливість кожному члену меншини насолоджуватися тими ж правами, які має будь-який громадянин держави, або як групові права, які надають певну владу та імунітет групі як цілому. Незважаючи на те, що групові права значною мірою можуть бути сформульовані як індивідуальні права або навпаки, все одно зберігається сутність – “критичне ядро (a crucial core) невід’ємних індивідуальних та групових прав” [5].Внаслідок цього, зауважує М. Розенфельд, конституційний режим, який базується на індивідуальних правах, видається неадекватним і неспроможним захистити автономію, самовизначення та виживання етнонаціональних меншин. І, навпаки, конституційний режим, який покладається переважно на групові (колективні) права, уявляється непридатним для захисту меншин всередині меншини або дисиденствуючих індивідів всередині самої групи, яку він захищає. Отже, робить висновок вчений, здається, що жоден конституційний режим не спроможеться гарантувати одночасно виживання етнонаціональної меншини та найфундаментальніші права індивідуального дисидента всередині тієї меншини.

Попри деяку схематичність і дискусійність наведених положень та висновків М. Розенфельда, їх можна вважати в цілому коректними і достатньо обґрунтованими. Позитивне тут вже те, що ізраїльський правознавець не лише визнає факт існування групових (колективних) прав етнонаціональних меншин, а й стає на їх захист. Він, зокрема, піддає критиці праці тих західних дослідників, які заперечують існування та необхідність захисту групових (колективних) прав етнонаціональних меншин і стверджує при цьому, що “з правової та політичної точок зору здається незаперечним, що можуть існувати групові (колективні) права і що такі права відрізняються від індивідуальних прав”. На підтвердження цього цілком вірного, на нашу думку, положення ізраїльський дослідник наводить приклад Канади, де “квебекці мають абсолютне право на самоврядування в своїй провінції, яке функціонує як групове (колективне) право”.