Процеси національного будівництва та етнополітичної регіоналізації

Основними чинниками, що сприяють піднесенню етнорегіональ-пих сентиментів західні вчені цілком слушно вважають наступні:

1) відносна політична нерівноправність та економічні й культурні нестатки периферійних меншинних груп;

2) ерозія ідеології, під якою мається на увазі посилена пропаганда ідеї національної держави /нації-держави/;

3) вплив етнорегіональних рухів у сусідніх державах/принцип "ланцюгової реакції", про що вже йшлося/ тощо.

Особливо помітну' роль у піднесенні етнорегіоналізму відіграє нерівномірність соціально-економічного, політичного і культурного розвитку регіонів.

Будучи глобальним і об'єктивним процесом, регіоналізація, на думку багатьох західних вчених, яку поділяє і автор, може розвиватись із різною швидкістю та приносити різні наслідки.

Ці наслідки можуть бути досить скромними у тих випадках, коли етнічні меншини: а) нездатні забезпечити високий рівень мобілізації; b) становлять невеликий відсоток населення країни; с) їх центральний уряд не бажає вести переговори; d) їх вимоги такі великі, що не підлягають обговоренню тощо. Проте, регіоналізація мала успішні наслідки у тих випадках, коли етнічні спільноти: по-перше, були більш мобілізовані; по-друге, становили більшість /фламандці у Бельгії/ або значну меншість /баски і каталонці в Іспанії/; по-третє, їх вимоги були більш прийнятними для переговорів /наприклад, збільшення економічної допомоги регіону/ ; по-четверте, їх центральний уряд був більш схильним до переговорів і пошуку компромісів і т. ін.

Зрозуміло, що ці висновки стосуються, перш за все, правових демократичних країн. Але і посттоталітарним державам, у тому числі й Україні, не буде зайвим знати їх. Тим більше, що світовий процес регіо-налізації не рахується із державними кордонами, він починає поширюватись і на Україну. Сприяти чи перешкоджати цьому процесові сьогодні, на перехідному етапі розвитку України, на нашу думку, було б дещо небезпечно.

Лишається єдиний шлях - добре продумана, детально розроблена, регульована, поступово-еволюційна, повільна і плавна регіоналізація на зразок Італії, Іспанії, Мексики, а з часом може і Австрії, Бельгії, ФРН та інших держав

Шляхи і методи вирішення етнорегіональних проблем

Як зазначають західні етнополітологи, вирішувати етнорегіональні проблеми надзвичайно важко і той, хто цим займається, завжди діє "на грані ризику". Пояснюючи таку ситуацію, відомий англійський дослідник Уолкер Коннор цілком слушно зауважує, що якщо центр не поспішає враховувати вимоги регіонів, то це може бути використано для звинувачень його у небажанні задовольняти регіональні інтереси; якщо ж він йде на поступки, то це стимулює нові, більш суттєві вимоги регіонів і так без кінця й краю.

І тим не менш, більшість соціально-економічних, політичних, культурно-мовних й інших вимог регіонів мають бути задоволені, інакше, як вже відзначалось, регіональні почуття можуть перетворитись на націо-нал-екстремізм та сепаратизм. Але яким чином це можна зробити? І як поєднати процеси регіоналізації та інтеграції?

Найкращі відповіді на ці та інші подібні запитання дає західна етнополітологія та практика вирішення регіональних проблем у країнах Європейського Співтовариства / ЄС/. Це, по-перше, проведення справді демократичної етнонаціональ-ної політики; по-друге, впровадження децентралізації, автономізації та федералізації на рівні окремої держави, а також ЄС; по-третє, застосування принципу субсидіарності.

Слід особливо підкреслити, що західна етнополітологія та й практика вирішення етнополітичних проблем відкидають тезу "єдиної і неподільної держави". Натомість вони висувають тезу "автономізм та федералізм замість централізму", а також принцип субсидіарності. Нагадаємо, що принцип субсидіарності отримав офіційне визнання як у рамках окремих країн, так і всього ЄС. Суть цього принципу полягає у тому, що влада має бути максимально наближена до громадян, а на "верхні поверхи" її добровільно передається стільки, скільки потрібно для забезпечення етнополітичної стабільності суспільства. Інакше кажучи, не центр передає свої повноваження регіонам, а, навпаки, до компетенції центру потрапляють лише ті проблеми, які неможливо вирішувати на регіональному рівні.