Процеси національного будівництва та етнополітичної регіоналізації
Підсумовуючи все наведене, відзначимо, що процес націобудів-ництва відбувається у часи переходу людства до індустріального суспільства внаслідок дії цілої низки чинників та цілеспрямованої діяльності людей. Головні тенденції національного розвитку цього періоду:
1) будівництво націй та
2) їх відокремлення одна від одної. Ці тенденції, на наш погляд, продовжують діяти і сьогодні, оскільки у багатьох країнах світу, особливо у постколоніальних та посттоталітарних, процес національного будівництва ще далекий від завершення. Водночас із переходом людства до постіндустріального та інформаційного суспіл ьапва починає діяти ще одна група тенденцій - послаблення і зникнення національних кордонів, виникнення міжнародних і міждержавних утворень, подолання національної обмеженості людей, поступового занепаду національної парадигми, послаблення націоналізму в окремих регіонах тощо.
Все це, за переконанням автора, є свідченням і наслідком того, що людство поволі вступає до передпостнаціонального етапу свого розвитку. Проте, процес будівництва націй і все, що з ним пов'язане, зокрема, етнічна регіоналізація, буде продовжуватись ще досить довго, що робить проблему його дослідження вкрай актуальною і потрібною.
Основний зміст процесів процесів етнорегіоналізації
Перш за все відзначимо, що терміни "регіон", "регіоналізм", "регіоналізація" давно і добре відомі на Заході, а останніми роками і у пострадянських державах.
Поняття "регіон", /від лат. "regio" - країна, область, район/ означає область, частину якоїсь країни, країну або частину світу, які відрізняються від інших природними, соціально-економічними, культурними та іншими особливостями. Терміни "регіоналізм" та "регіоналізація", як вірно зауважує видатний американський етнополітолог Луіс Снайдер, вживається для означення стану або процесу
1) "розподілу країни на невеликі адміністративні частини" та
2) "утворення комбінації кількох держав, що діють як ціле".
Отже, регіоналізація - це вкрай суперечливий ірізноспрямований процес фрагментації та інтеграції. Недарма для визначення цього процесу відомий американський політолог Дж. Розенау ввів у науковий обіг термін "фрагмеграція", тобто одночасна фрагментація та інтеграція.
Сутність і характер регіоналізму та регіоналізації на рівні держави досить вдало визначив професор соціології Ньюфаундлендського університет}' /Канада/ Віктор Заславський: "Явище регіоналізму, - писав він, - добре відоме у країнах із виразними регіональними відмінностями.
Воно виявляється у незадоволенні, протестах чи навіть у повстаннях найрозвинутіших частин країни проти центрального уряду, який перерозподіляє державний бюджет на користь менш розвинутих регіонів, аби досягти певного вирівнювання розвитку та політичної стабільності. У багатоетнічних країнах, де національності з визначеною територією виказують глибокі відмінності в економічному та культурному розвиткові, перерозподіл ресурсів державою створює передумови для появи сепаратистських і націоналістичних рухів. Регіоналізм перетворюється на етнорегіоналізм та сепаратизм".
Такої ж думки і відомий канадський етносоціолог Дж.Рудольф. "Термін "етнорегіоналізм", - уточнює він, - використовується для визначення пошуків більш широкого контролю над політичними справами місцевої /аборигенноі етнічної спільноти, яка відокремлює себе від інших спільнот, котрі мешкають у країні".
Як відомо, у колишній радянській науці проблеми регіоналізації не розроблялись, а у вітчизняній лише починаються. Щодо західної науки, то там давно існує спеціальна галузь, яка отримала назву "регіонологія", "регюнознавство", "регіональні дослідження" /regional studies/.
Актуальність розвитку регіонології обумовлена багатьма чинниками і, перш за все, глобальним, універсальним і об'єктивним характером самих процесів регіоналізації, що переконливо довели західні вчені. "Від Азорських островів до Гренландії, від Шотландських пагорбів до Італійського Тіролю етнорегіональні спільноти стали політично настирливими, а часто і руйнівними в державах, які здавалось асимілювали свої меншини /Великобританія/, подолали свій внутрішній розкол /Бельгія/ або успішно придушили етнорегіоналізм /Іспанія/.Одна за одною більшість західноєвропейських країн відчули багатонаціональність свого населення і здатність національної ідентичності, що відроджується, підривати сучасне політичне життя", - відзначав ще 1981 р. Дж.Рудольф.