Уряди Карпатської України - історія

Справу про перейменування назви автономної території на «Карпатську Україну» знову було поставлено міністром Ю. Реваєм на засіданні парламенту ЧСР 22 листопада 1938 р. під час прийняття поправки до конституції ЧСР у формі «Конституційного закону про автономію Підкарпатської Русі». Однак його пропозиція була відхилена. У прийнятому законі підкреслювалося: «Підкарпатська Русь є автономною складовою частиною ЧСР. Дефінітивну назву автономної території південнокарпатських русинів установить закон сойму Підкарпатської Руси». Він же встановить «урядову мову та мову навчання в школах на території Підкарпатської Руси». Згідно з цим конституційним законом, який юридично закріпив автономний статус Закарпаття як державного утворення в рамках другої Чехословацької Республіки, «урядову й виконавчу владу на території Підкарпатської Русі від 11 жовтня 1938 р. виконує у всіх справах, що належить до компетенції Підкарпатської Русі, тричленний уряд Підкарпатської Русі, який являється складовою частиною Центрального Уряду, аж до того часу, коли буде утворений Уряд Підкарпатської Русі». Адміністративний апарат віце-президента (крайовий уряд) позбавлявся своїх повноважень, що передавалися до компетенції міністерств автономного уряду. У п’ять місяців намічалося провести вибори до першого представницького і законодавчого органу автономної території – «Сойму Підкарпатської Руси».

Проте вже через кілька днів автономний уряд А. Волошина видав «Розпорядження правительства Підкарпатської Руси з дня 25 листопада 1938 року про запровадження на її території державної української (малоруської) мови», а в кінці грудня розпустив земський (крайовий) уряд в Хусті й офіційно дозволив вживати поряд із назвою «Підкарпатська Русь» також і назву «Карпатська Україна». Так завершилася боротьба двох напрямів в Закарпатті перемогою українського. Ці бурхливі історичні події кінця 1938 р., як слушно наголошує В. Маркусь, «стали милевими стовпами на шляху політично-державного становлення українського народу Закарпаття».Після цього пріоритетним напрямом політики уряду А. Волошина стає правотворча діяльність, покликана наповнити реальним змістом права автономного краю як суб’єкта федерації у складі ЧСР. Саме до таких нормативних актів належать розпорядження про передачу всієї влади Кабінету міністрів Карпатської України до обрання сойму, про створення Вищого суду і Вищої державної прокуратури та ін. 24 січня 1939 р., зокрема, міністерство внутрішніх справ у Хусті видало розпорядження, яке завершило формування структури виконавчо-розпорядчої влади в Карпатській Україні. Згідно з ним, окружні начальники отримали повноваження розпускати сільські громадські заступництва на чолі із старостами повсюди, «де укажеться потреба», призначивши на їх місця урядових комісарів і дорадчі комісії.

Разом з тим створення жорсткої вертикальної структури виконавчої влади та обмеження громадян у їх конституційних правах свідчили, на думку багатьох дослідників цього процесу, про ознаки авторитарного політичного режиму в Карпатській Україні. Дійсно, цілий ряд внутрішніх і зовнішніх дестабілізуючих факторів робили внутрішньополітичне становище Карпатської України нестабільним і вибухонебезпечним. Це, у свою чергу, викликало необхідність створення оптимальних умов для консолідації всіх патріотичних українських сил і привело до проведення урядом А. Волошина ряду антидемократичних актів. До них, наприклад, можна віднести утворення 20 листопада 1938 р. згідно з наказом А. Волошина концентраційного табору Думен поблизу м. Рахів, до якого могли потрапити «дезертири та втікачі з заграниці», «політичні провинивці з нашого краю…» (щоправда, цей табір був не стільки концентраційним, на зразок фашистських чи сталінських, а скоріше символічним). Вводилася досить жорстка цензура на газети й журнали, що видавалися в Карпатській Україні. Було закрито місцеві осередки русофільського культурно-просвітнього «Общества им. Духновича» і низки русофільських антиукраїнських видань.

Курс на українізацію суспільного життя автономного краю й надалі залишався для уряду Карпатської України головним напрямом роботи. Тим більше, що попереду були перші вибори до сойму Карпатської України. До того ж, незважаючи на поставлене прем’єром А. Волошиним перед міністерством внутрішніх справ завдання зробити усе для того, «щоби у найкоротшому часі між українським народом і чеським урядництвом (в Карпатській Україні на той час проживало 8,5 тис. чеських чиновників, а разом із сім’ями – понад 15 тис. чехів. – Авт.) настали знову нормальні, приятельські відносини», насправді вони погіршали. Щоправда, не лише через вороже ставлення чиновників до українізації, але й внаслідок активної античеської пропаганди проугорської п’ятої колони в краї. Загострилися відносини автономного уряду і з чеською центральною владою, особливо після того, як новообраний президент ЧСР Е. Гаха в грудні 1938 р. звільнив з роботи міністра внутрішніх справ Карпатської України Е. Бачинського і на його місце 16 січня 1939 р. призначив чеського генерала Л. Прхалу. Це рішення чеської влади було розцінено урядом А. Волошина як втручання у внутрішні справи автономної республіки. Демонстрації проти призначення чеського генерала українським міністром в багатьох населених пунктах краю вилилися у масові акції протесту. Через кілька днів між Прагою і Хустом було досягнуто компромісу – Л. Прхала почав виконувати обов’язки міністра транспорту.

Втім, це не зняло занепокоєння керівництва ЧСР розвитком подій в Карпатській Україні. Прагу турбувало зближення уряду А. Волошина з Німеччиною (відкриття німецького консульства в Хусті, допомога німецьких військових радників в підготовці карпатських січовиків, становлення карпатоукраїнсько-німецьких економічних стосунків). Говорячи про чітку пронімецьку орієнтацію уряду Карпатської України, слід зазначити, що Німеччина на той час була єдиною великою державою, яка обіцяла своє заступництво. Саме за її підтримки Кабінет міністрів А. Волошина сподівався зберегти територіальну цілісність краю в період загострення міжнародного становища в Центральній Європі, захистити населення від угорської агресії. В цілому політична ситуація в Карпатській Україні залишалася напруженою, посилилися суперечності в українському таборі, особливо між представниками старшого й молодшого покоління патріотів, поміркованими місцевими та радикальними емігрантськими діячами.20 січня 1939 р. уряд Карпатської України, «виходячи зі становища громадського спокою і порядку та з того, що діяльність політичних партій, існуючих в Карпатській Україні (Підкарпатській Русі), яких діяльність була припинена, загрожує громадській (державній) безпеці, вирішив розпустити всі політичні партії, що виявили діяльність до появи вищенаведеного розпорядження чехо-словацького уряду». Преса цей крок уряду розцінила як вияв політичної мудрості, наголошуючи на тому, що «політичне керівництво й провід Карпатської України належить Українській Народній Раді. Це є орган політичної консолідації й концентрації національних сил Карпатської України. Це не є політична партія, хоч і складається з активних людей всіх бувших національно-українських партій. В цім органі не панує жадна доктрина, тут панує лише українська державнотворча ідея…» Не зовсім аргументовано пояснювався такий відхід від демократії й урядом: «Народ уже прозрів. Щоб не роз’єдинили його вороги, позбувся всякого партійництва». До речі, це був не лише антидемократичний, але й юридично помилковий крок уряду А. Волошина. Адже розпуск політичних партій автоматично виводив з парламенту й сенату ЧСР всіх закарпатських депутатів від розпущених партій, які втрачали можливість на федеральному рівні захищати інтереси автономного краю і його населення. Оговтавшись, 6 лютого 1939 р. уряд Карпатської України новим розпорядженням змінив своє попереднє рішення, яке не повинно було стосуватися аграрної, соціал-демократичної, народно-соціалістичної та християнсько-народної партій. Втім, це не врятувало ситуацію.