Сталінізм як політичний та культурний феномен

Статус наукової концепції за терміном “тоталітаризм” утвердив політологічний симпозіум, що відбувся у 1952-му в США, на якому тоталітаризм був визначений як “закрита та непорушна соціокультурна та політична структура, в якій усяка дія – від виховання дітей до виробництва та розподілу товарів – керується та контролюється з єдиного центру”[6].

Завершальною подією в процесі становлення первісної концепції тоталітаризму слід вважати вихід книги Карла Фрідріха та Збіґнева Бжезинського “Тоталітарна диктатура та автократія”[7] (1956), у якій було зроблено спробу формалізації основних ознак тоталітарного режиму. До таких автори віднесли: 1) єдину масову партію, яку очолює харизматичний лідер; 2) офіційну ідеологію, яку повинні сповідувати всі члени суспільства; 3) монополію на засоби масової інформації; 4) монополію на засоби збройної боротьби; 5) терористичний поліцейський контроль за суспільною поведінкою; 6) централізований контроль та управління економікою.

Характерно, що первісну концепцію було створено на основі порівняння сталінського (комуністичного) у СРСР з гітлерівським (нацистським) у Німеччині та виявлення їх спільних властивостей[8]. Оскільки нацистський режим загинув внаслідок своєї поразки у Другій світовій війні, а комуністичний натомість після війни розширював свій територіальний простір, критика тоталітаризму була спрямована проти останнього.

Початок у середині 1950-х хрущовської відлиги, яка зачепила собою майже увесь комуністичний світ, спричинила кризу первісної концепції тоталітаризму. Криза була пов’язана з тим, що комуністичні режими втратили деякі ознаки тоталітаризму, котрі відповідно первісної теорії вважалися іманентними: значно зменшилися розмах і жорстокість політичних репресій, відбулася певна лібералізація культурного життя, почався процес деякої децентралізації економіки, система втратила свою абсолютну закритість від західного світу, нові комуністичні лідери здебільше не мали харизматичних якостей, до того ж траєкторії розвитку різних комуністичних країн у післясталінський період стали значно відрізнятися одна від одної. Основні заперечення проти концепції тоталітаризму зводилися до наступного: за допомогою цієї концепції не можна дослідити динаміку процесів в соціалістичних країнах (Г. Гласснер); не буває такої речі, як цілком контрольована або неконтрольована система (А.Кун); не існує моделі тоталітаризму, оскільки взаємостосунки між умовно прийнятими елементами її ніколи не були роз’яснені (Т.Джонс); тоталітарна модель ігнорує джерела суспільної підтримки існуючої в СРСР влади (А.Нікельс). У американській “Енциклопедії соціальних наук” 1968 року тоталітаризм було названо “ненауковою концепцією”. Багато політологів при визначенні сутності політичного режиму в комуністичних країнах стали намагатися знайти інші поняття. Політичну систему Радянського Союзу та інших комуністичних країн пропонували “розуміти як систему, що контролювала артикуляцію інтересів і мала внутрішню бюрократичну структуру”[9]. Акцентуючи увагу на національних особливостях та нівелюючи загальні властивості політичних режимів в окремих комуністичних країнах, деякі науковці намагалися довести, що вони належать до різних типів: бюрократичного авторитарного (Чехословаччина); національно-пристосуванського (Польща та Угорщина), патримоніального (Болгарія)[10].

Друге дихання концепції дали роботи дисидентів з комуністичних країн, які почали з’являться з другої половини 1950-х і рефлектували феномен тоталітаризму з середини тоталітарних систем. “Новий клас” Мілована Джиласа[11], “Архіпелаг ГУЛАГ” Олександра Солженіцина[12], “Фашизм: тоталітарна держава” Желю Желева[13] та інші подібні твори привернули увагу до того, що тоталітарні режими – це не статичні явища. Вони спроможні пристосовуватися до поточної ситуації, змінювати під тиском обставин свої форми, методи та засоби керівництва, зберігаючи при цьому етатистську, монополістичну, антидемократичну та антигуманну сутність. В той же самий час ступінь тоталітаризації суспільного життя за різних режимів та на різних етапах розвитку одного й того ж режиму не є однаковою.Одночасно з формуванням та зміною уявлень щодо тоталітаризму формувалася та змінювалася інтерпретація поняття “сталінізм”. Термін “сталінізм” вперше був застосований у 1930-ті представниками опозиції для характеристики практики діяльності сталінського керівництва. Незабаром його стали використати західні інтелектуали, які розчарувавшись у радянському експерименті, побачили, що за Сталіна комуністичний режим не тільки став мало чим відрізнятися від фашизму, а, навіть, багато в чому перевершив його. Старий друг Леніна, Макс Істмен, вимушений був тоді визнати, що “сталінізм не тільки не краще, але гірше фашизму, більш безжалісний, несправедливий, аморальний, недемократичний, не може бути виправданий ніякими радужними надіями та запізнілим каяттям” і що “було б точніше охарактеризувати його як надфашизм”[14]. У Радянському Союзі термін “сталінізм” став вживатися у часи розвінчання “культу особи” для відокремлення “справжнього (марксистсько-ленінського) соціалізму” від його “сталінського спотворення”. Оскільки після другої світової війни Сталін насадив подібні моделі в переважній більшості “визволених” червоною армією країнах, то цей термін застосували для характеристики діяльності просталінських керівництв цих країн, а їх політичні режими одержали визначення “сталіністських” (на відміну від оригінального – “сталінського”). Кінець хрущовської відлиги та посилення жорсткості радянського режиму (особливо в ідеологічній сфері) після приходу до влади нового керівництва на чолі з Брежнєвим стали підставою для народження терміну “неосталінізм”, який майже одночасно вжили західні політологи та східні дисиденти. Відповідно до цього брежнєвський та ще деякі комуністичні режими, які в умовах своєї агонії вдавалися до посилення репресій (Гусака у Чехословаччині, Чаушеску у Румунії, Живкова у Болгарії, Хоннекера у Східній Німеччині), стали визначатися як “неосталіністські”.