Політична думка Русі, України та Московії
Особливе місце в розвитку української політичної думки належить Івану Франку (1856-1916).
Нове соціально справедливе суспільство І. Франко пов'язував з мирною перемогою народної революції. Водночас він не відмовлявся від збройної боротьби.
І. Франко вважав, що в майбутньому суспільстві головне значення матимуть економічно-культурні, а не політичні питання. Культурні народи вступлять до вічної федерації, а всі можливі суперечки вирішуватимуться міжнародним виборним судом.
Проаналізувавши стисло політичні концепції діячів демократичного напряму з Наддніпрянщини і Західної України, зазначимо, що вони сприяли новому розумінню народними масами проблем, пов'язаних із розвитком капіталістичних відносин і необхідністю розв'язання нагальних питань соціально-економічного та етнічно-культурного розвитку.
Початок XX ст. у Росії позначений зростанням політичної боротьби. Через ослаблення Російської імперії навіть українство, яке завжди було предметом особливої уваги з боку царату, відчуло деяке полегшення.
Українська політична думка й далі розвивалась як частина загальносвітових суспільно-політичних ідей.
Одним із видатних українських мислителів першої третини XX ст. був Михайло Грушевський (1866-1934). М. Грушевсь-кий — автор близько двох тисяч друкованих праць — виступив з тезою про необхідність демократичного вирішення національного питання. Він вважав, що Україні має бути забезпечена національно-територіальна автономія у складі демократичної Росії, бо "народність для свого розвитку не потребує обов'язково політичної самостійності".
З розвитком політичних подій погляди М. Групіевського трансформуються. Він дедалі більше (особливо після прийняття IV Універсалу) схиляється до думки про незалежність України, її повний суверенітет.
Володимир Винниченко (1880-1951) став першим головою уряду (Генерального секретаріату УНР) народженої в 1917-1918 pp. Української держави й до кінця життя з милості своїх ідеологічних опонентів носив тавро ворога України.
Його шлях — від прихильника культурно-національної автономії у складі Російської федеративної республіки до ідеолога відродження української державності.
Цікаві думки В. Винниченка щодо взаємозв'язку нації та державності: "Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі, так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави..." На запитання про те, що таке державність, він відповідав, що це устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу, його національності, економіки, політики, культури.
Праве крило в українській політичній думці представляв Дмитро Донцов (1883-1973), який вважав інтегральний націоналізм філософією виживання нації, поставленої на край могили.
Основна проблема для Д. Донцова — як перетворити націю "свинопасів" у націю володарів своєї ж країни. Він вважав, що цього можна досягти безкомпромісною боротьбою. А це можливо лише тоді, коли її провід очолить справжня національна еліта.Проте Д. Донцов не мав чіткого уявлення про соціально-економічний тип суспільства, яке мало б з'явитися після здобуття незалежності. Його концепція не йде далі розуміння, що суспільство має бути аграрним і спиратися на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Політична система цієї держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії, на чолі якої повинні стояти випробувані "борці" й "кращі люди". На вершині піраміди влади — вождь з необмеженою владою.
Концепцію українського державотворення розробив В'яче-слав Липинський (1882-1931). Він обстоював ідею спадкового гетьманства в Україні як гаранта державності української нації. Водночас В. Липинський люто ненавидів "всіляких соціалістів", які виступали проти цієї ідеї та її реалізатора П. Скоропадського, який у квітні 1918 р. проголосив себе гетьманом усієї України і владу якого вони разом з російськими більшовиками повалили.