Політична думка Русі, України та Московії

Політичне значення цієї легенди полягало в ідеологічному забезпеченні необхідності припинення суперечок між князівськими родами за право старшинування, а також у підвищенні авторитету нащадків Рюрика — київських князів. Адже цьому варягові таки вдалося встановити порядок на слов'янських землях.

"Повчання" Володимира Мономаха (приблизно 1096 р.) присвячене насамперед проблемі організації верховної влади, уникнення княжих непорозумінь і воєн. Він радить майбутнім великим князям усі справи вирішувати з радою дружини, не допускаючи "беззаконня", радить судити "по правді", бути милосердним до найбеззахисніпіих верств населення.

Політичну ідеологію Русі відображено в "Руській правді", що була кодексом законів, які формувалися протягом ХІ-ХШ ст. Вони зафіксували зміцнення княжої влади та посилили залежність простого люду від феодалів.

Ідея консолідації руських земель і сильної княжої влади з особливим пафосом захищається у видатному художньому творі "Слово о полку Ігоревім" (кінець XII ст.).

Важливе місце в політичній думці Русі належить "Молінню Даниїла Заточника" (XIII ст.).Обґрунтовуючи необхідність єдиновладдя князя, автор цього твору досліджує причини могутності окремих князівств, закликає до виважених політичних рішень, засуджує феодальні усобиці. Він є прихильником середнього достатку, оскільки надмірне багатство породжує зарозумілість, а бідність — злочинність.

На думку автора, до княжої ради треба обирати радників не за знатністю (тобто бояр), а за освітою та розумом.

Отже, княжа влада була основою державного управління на Русі. Існував і дорадчий орган — боярська дума, до якої входили старі члени дружини (нащадки варязьких ватажків і слов'янських племінних вождів), а згодом і церковні ієрархи.

Із занепадом Київської держави виникли два напрями слов'янської державності: північно-східний і південно-західний. Останній проіснував з початку XIII до середини XIV ст. як Галицько-Волинська держава. Проте це не означало повного зникнення української політичної думки. Про це свідчать суспільно-політичні погляди галичан Юрія Котер>мака-Дрогобича (1450-1494)* та Станіслава Оріховського (1513-1566). Перший опрацював політичний прогноз розвитку політично-суспільного життя в Західній Європі на 1483 p., другий одним із перших у тодішній Європі розробив ідею природного права, дав так звану піраміду влади в польському королівстві.

За тих часів ідеї Реформації покотилися Польщею (яка утримувала під контролем частину українських земель), зумовивши стійку тенденцію до церковної унії (Брест, 1596). Це дало поштовх до появи полемічної та культурно-освітньої, наукової української літератури. Полемічна література була представлена насамперед вільнодумцями й мала містично-аскетичний зміст. Культурно-освітня література була критичною та раціоналістичною за змістом. Полемічна література не мала на меті відновлення державності, однак будила політичну свідомість, пропонувала кращі ідеали.

Полемістів умовно можна поділити на дві течії:

• критично-теологічну — Герасим Смотрицький, Василь Сурозький, Христофор Філалет, Іван Випіенський, Мелетій Смотрицький, Захарій Копистенський;

• культурно-освітню (українські православні братства) — Стефан і Лаврентій Зизанії, Юрій Рогатинець, Кирило-Транквіліон Ставровецький.

Серед цих мислителів, безперечно, найвиразнішою є постать Івана Вишенського (приблизно 1550-1620), який виступав не лише проти національного та релігійного гноблення українського народу, а й проти соціального поневолення з боку феодалів.

Лише дотримання принципу соборності, на його думку, може забезпечити рівність усіх людей у церковно-релігійному та суспільно-політичному житті. А засобом досягнення ідеального суспільства є не насильство, а самовдосконалення людей (див. Іларіона).

Дієвими структурами політичної боротьби проти феодального гноблення, католицизму та унії виступали українські православні братства, які відкривали друкарні, школи, видавали абетки, граматики та інші підручники, поширювали полемічні твори.