Політична думка Русі, України та Московії

Синтез традиціоналізму та новаторства було покладено в основу відновленої української державності — збудованої за часів Богдана Хмельницького козацько-гетьманської держави (1648-1657).

Базою традиціоналізму був соціально-політичний устрій запорозьких козаків, які на рівноправній основі обирали собі раду та отаманів. У виборах старшини козаки керувалися не писаними законами, а "словесним правом і здоровим глуздом".

Проте після обрання Б. Хмельницького гетьманом ця посада поступово перетворюється на посаду глави держави. Адже практика політичного життя унеможливлювала регулярне переобрання гетьмана, його річні звіти і т. ін. Тривала війна, яка вимагала твердої авторитарної влади.

Водночас козацька військова адміністрація перетворювалася з регіональної на загальнодержавну, перебираючи на себе й по-літико-адміністративні та судові функції [11; 204].

Нова державність спиралась і на релігійне, культурне відродження, яке відбувалося під проводом політичного, релігійного, культурного діяча Петра Могили (1597-1647). Останній виступав проти унії з католицькою церквою, але в політичних питаннях орієнтувався на угоду з Польщею, ставив завдання з удосконалення православ'я.

Відновлення української державності стало активним каталізатором формування політичної свідомості та культури українства, відродило заклики київської старовини й тим врятувало українську націю [173].

Історія козацько-гетьманської держави завершується періодом Руїни (1667-1687). У цей час Лівобережна Україна зменшувалась, як шагренева шкіра, після чергового договору між гетьманом і московським царем. Вичерпало себе національно-релігійне гасло, під яким було виборено українську державність. Українська еліта дедалі більше переорієнтовується з республіканських настроїв Козацької доби на московську політичну парадигму самодержавства.

І все ж на початку XVIII ст. відбувся останній збройний виступ за збереження залишків української державності.Однак щастя відвернулось від українського гетьмана Івана Мазепи (1639-1709), який, довідавшись про майбутні плани московського царя Петра І скасувати козацький устрій в Україні, розпочав переговори з Польщею та Швецією.

Керуючись договором 1709 р. зі шведським королем Карлом XII про спільні дії та зобов'язання не укладати миру з Москвою до визволення України з-під влади Росії, І. Мазепа виступив проти військ Петра І. Поразка під Полтавою перекреслила його плани, але наслідки роботи І. Мазепи з формування політичної еліти (забезпечував права козацтва, перетворив Києво-Могилянську колегію на Академію, заснував Чернігівський колегіум і т. ін.) дали себе знати.

У цьому плані не можна обминути політичні ідеї, які були закладені 1710 р. в Конституції Пилипа Орлика. Цей документ і є тією самою конституцією самостійної Української держави, за яку боролися І. Мазепа, П. Орлик та їхні послідовники. Конституція П. Орлика пройнята ліберально-демократичним духом, що ставить її в ряд найцікавіших політичних документів того часу, особливо з огляду на те, що це був період становлення в Європі абсолютних монархій.

Поразка І. Мазепи призвела до переорієнтації українських мислителів-політиків Стефана Яворського (1658-1722) та Феофана Прокоповича (1681-1736). Перший з них сформулював своє уявлення про піраміду політичної влади в Російській імперії, другий висунув концепцію просвіченого абсолютизму. З ети-ко-гуманістичною концепцією, в якій знайшли відображення тогочасні політичні проблеми, виступив Григорій Сковорода (1722-1794). Він, зокрема, вважав політичну свободу найвищим досягненням людства. Новий лад уявляв у формі демократичної республіки, яка гарантує права й свободу людям незалежно від майнового стану, статі, раси, віросповідання, посади.

У цей самий час московське князівство перетворюється на царство, а згодом і на Російську імперію.

Ідеологія нової імперії базується на теорії псковського монаха Філофея (XVI ст.) "Москва — третій Рим". Автор цієї доктрини був переконаний, що історія людства — історія виникнення, розвитку та занепаду світових царств, які скеровуються богом. Першим світовим царством був Рим, наступним — Візантія. Погодившись на унію з католицькою церквою, Візантія, по суті, зрадила православ'я і за це була покарана богом — загинула 1453 р. під тиском турків.