Політична думка Русі, України та Московії

У VII-VIII ст. сформувався союз полянських племен, що згодом став основою могутньої слов'янської держави — Русі зі столицею в Києві. У ХІ-ХІІ ст. ця держава досягає піка свого політичного та культурного розвитку. її розбудова супроводжується появою нової ідеології, що формується на основі християнства, яке 988 р. — за правління князя Володимира Великого — стає державною релігією.

Остання дала поштовх до розвитку феодальних відносин, сприяла піднесенню влади київського князя над іншими слов'янськими князями, стимулювала поширення писемності та появу оригінальних творів, у тому числі політичного характеру.

Нові політичні поняття, які з'явилися на слов'янських землях з християнським ученням, давали змогу на іншому якісному рівні осмислювати такі проблеми, як походження держави, правомірність володарювання князівської еліти, шляхи зміцнення духовної влади, відносини між князями, світською та духовною гілками влади, проблеми зовнішньої політики і т. ін. Особливо уважно аналізувалися такі категорії, як істина, правда, закон, благодать та ін.

Зародившись разом із державою і правом, політична думка Русі розвивалась під впливом політично-правової доктрини Візантії. Це знайшло відображення у двох головних концепціях суспільно-політичної думки тих часів. Перша — "богоугодного володаря" (творець ігумен Феодосій), яка була покладена в основу першої православної церковної доктрини "династичного панування". Вона стверджувала правомірність домінування в дер-

жаві "духовного проводу". Друга— концепція князівського єдиновладдя, що спиралася на великокнязівський централізм (митрополити Іларіон і К. Смолятич).

Перший київський митрополит слов'янського походження Іларіон (до нього митрополитів до Києва направляли з Візантії) відомий насамперед своєю працею "Слово про закон і благодать" (1049). У цьому творі автор намагався довести необґрунтованість претензій Візантії на керівництво руською церквою, рішуче заявляючи, що князь Володимир здійснив хрещення Русі не за вказівкою "другого Риму", а за власною ініціативою.

Іларіон ґрунтовно досліджує проблему ролі закону та істини в регулюванні поведінки людей. На його думку, установлений Старим Завітом (Біблії) закон визначає зовнішню поведінку людей, коли вони ще не досягли внутрішнього, духовного вдосконалення. Останнє досягається після того, як людина засвоїть істину, що формулюється Новим Завітом. Лише пізнання істини, на переконання автора, надає людині свободу у виборі своєї поведінки. Відтак шлях до вдосконалення людських відносин полягає в заміні закону істиною.

У контексті цієї тези Іларіон вирішує ряд принципових проблем:

• стверджує принцип рівності всіх народів;

• обґрунтовує суверенітет влади на всій території руської землі;

• висуває як найвищу мету держави ідею забезпечення інтересів усіх підданих;

• виступає за забезпечення миру як умови збереження цілісності держави.

Погодьтесь, ці ідеї не втратили актуальності й донині.

"Повість минулих літ", що дійшла до нас у Лаврентіївському та Іпатіївському списках (написана монахами Нестором і Сильвестром у 1113-1116 pp.), обстоює ідею забезпечення єдності руських земель. Вона ідеалізує державний устрій, встановлений київським князем Ярославом Мудрим, коли всі князі називаються братами і підкоряються великому князю в Києві, засуджує князівські усобиці та народні повстання.

Літопис стверджує, що рід київських князів сягає варязького князя Рюрика, нібито запрошеного слов'янами з метою наведення порядку на їхніх землях. (Згадаймо історію запрошення за-

сновника ісламу Мухаммеда до Медини на роль "третейського судді" у VII ст.! — Версії збігаються. Така сама й історія розвитку цих державно-політичних утворень, що згодом починають домінувати у своїх регіонах.)