Людина та історія в екзистенціальній філософії Карла Ясперса
Погляди К. Ясперса на історію
Тепер перейдемо до розгляду поглядів Карла Ясперса на історію.
Здатність репрезентувати свою добу, свій народ, свою культуру, соціум притаманна всім, хоча й реалізується мірою конституювання особистості та її духовної розкомплектованості. Така здатність, на думку сучасних культурологів, набуває щоразу більшого соціологічного значення: гасло соборності, надособовості починає тіснитися гаслом особистісної репрезентації соціуму, принцип плеяди (колективу) доповнюється принципом монади („монадні особистості”, як, скажімо, Махатма Ганді (індійський революціонер –авт.) чи Януш Корчак (авт. - революціонер в педагогіці – детальнішу інформацію див. на.htm), важать набагато більше від наймасовіших політичних партій), отже, особистість стає немовби автопортретом людської спільноти.
Цікаві історіософські міркування щодо значущості особистісного фактора в історії висловлює, узагальнюючи досвід розвинених європейських країн, К.Ясперс. У книзі „Сенс та визначення історії” він пише про те, що європейський світ, подібно до інших культур, творить образ всезагального. Проте це всезагальне не кам’яніє тут у догматичній жорстокості непорушних інститутів та уявлень і не призводить до життя, де б панували кастова система чи космічний порядок. Цей світ не стає стабільним, оскільки рушійні сили його динаміки виростають з „винятків”, які проривають тут всезагальне. Завдячуючи цьому виникає багатомірна орієнтація. Це – орієнтація світу, не замкненого на всезагальному, але завжди націленого на нього, світу, де винятки повсякчас спливають на поверхню й отримують визнання як істина, світу, який створив не один пануючий тип людини, а розмаїття протилежних один одному типів.
Така націленість на особистісне розмаїття всезагального, мабуть, і складає, врешті-решт, сенс людської історії.
Філософське осмислення історії як особливого типу реальності, відмежованої від інших реальностей: природи та космосу і такою, яка володіє особливим модусом буття, а, значить, і особливим видом пізнання, Ясперс трактував під впливом подолання „історичного об’єктивізму”. Критикуючи історичний об’єктивізм, Ясперс використовував аргументи, які для філософії нашого часу були аж ніяк не новими, але від того не втрачали своєї значущості. Історія не може бути представленою і пізнаною людиною у формі, яка протиставляє їй (людині) зовнішню об’єктивність в якості „об’єкта”. Історичний потік не має берегів, виходячи на які людина змогла б бути по відношенню до неї зовні; люди завжди перебувають всередині історії і рухаються разом з нею, а тому історія доступна людському пізнанню тільки зсередини.Якщо, за Гегелем, філософський розум може осмислювати в історії лише те, що в ній само по собі розумне і необхідне, то для Ясперса обмежити філософське осмислення історії необхідним і закономірним означало б закрити доступ до власне історії. Все історичне одиничне, неповторне і єдине. Але незворотність і унікальність часових станів, притаманна як „історії природи”, так і „власне історії”, сама по собі ще не складає суті історії. Подолання історичного об’єктивізму, за думкою Ясперса, обов’язково включає також трактування історії як реальності, яка сама себе осмислює і пояснює. Історія дійсності існує лише разом з її осмисленням; більше того, історія тільки тому і існує, що людське буття осмислює себе і безпосередньо осмисленням впливає на себе (і світ). Історичне буття – це „орієнтаційне самобуття”. Більш того, історію не достатньо зрозуміти чи пережити у відчутті; вона повинна бути не лише пережитою, але й (схоже до особистого життя) практично „прожитою” і „зробленою” людиною.
Найбільшу складність для філософії історії, яка конструюється на екзистенціальному фундаменті, становило виявлення основ цілісності і сукупності всесвітнього історичного процесу.
Філософія історії не може осмислювати історію, не передбачуючи в тій чи іншій мірі її завершення, – нехай не зараз і не тут, але в принципі, в якості уявленого і можливого завершення. Початкове твердження Ясперса по відношенню можливого завершення як дійсної історії, так і її осмислення у формі „загальної картини історії” абсолютно прозора і відверто негативна: „... Історія відкрита в минуле і майбутнє. ЇЇ не можна обмежувати ні з того, ні з іншого боку, щоб отримати цим замкнуту картину”. „Історія для майбутнього фактично нескінченна, в якості минулого вона – відкритий інтерпретації безмежний світ змістових (з ориг. „смысловых”) відношень”.
По відношенню незавершеності і відкритості історії в проекції на майбутнє, зрозуміле як простір ще не реалізованих можливостей, питань не виникає – тут все зрозуміло. Але і ствердження про незавершеність і відкритість для наступних перетворень історичного можливого при всьому його зовнішньому парадоксалісті все ж таки має підґрунтя. Бо мова йшла зовсім не про те, щоб „зробити минуле неминулим” (чи навпаки). Ще менше малось на увазі практику перманентного переписування історії заново, яка стала нашою вітчизняною традицією. У формі зовнішньої дійсності минула історія незмінна. Вона змінюється як реальність, яку ми уявляємо, бо ж те , що колись відбулося, може бути витлумачене і сприйняте по-іншому. Історичне минуле – це відкритий інтерпретаціям світ уявних відношень. Велика кількість історичних процесів, які розпочалися в минулому, до цього часу ще не завершилися, і ще в майбутньому виявляться їх віддалені наслідки, історичні ролі і значення. А так як основна цікавість щодо історичного розуміння сконцентрована не на фіксації подійно-фактичного історичного ряду, а на виявленні історичних змістів минулого, які формуються в актах відкритої двосторонньої комунікації сучасності з ним, так і нова сучасність в перспективі створить нові комунікаційні можливості і породить нові суті історично минулого. Тому Ясперс мав підстави стверджувати, що в історії не тільки більш попереднє визначає більш наступне, а й навпаки „більш наступне визначає більш попереднє”.