Людина та історія в екзистенціальній філософії Карла Ясперса

Картина світу та людини в ньому, начерк якої Ясперс неодноразово здійснював, починаючи з роботи „Розум та екзистенція” (1935), зводиться до того, що „всеохоплююче” – новий термін, витоки якого, як вважають, пішли від одного із визначень анаксімандрового апейрона (те, що все охоплює і всім керує), котрий означає абсолютну реальність, - являється нам як розділене на буття в собі (світ і трансценденція, тобто, Бог) і буття, яким є ми самі; котре, в свою чергу, поділяється на зовнішнє буття, тобто, життя, фізіологічні функції, психічні переживання, способи поведінки, мову, дії; свідомість взагалі з її поділом на суб’єкт та об’єкт; дух як „життя ідей” – це ті способи, якими „ми являємо собою світ”; врешті-решт, екзистенцію, суть якої в тому, що „ми живемо із першоджерела, яке знаходиться вище емпірично об’єктивно виникаючого буття, вище свідомості взагалі і духу”, - це першоджерело.

В названих вище чотирьох сферах людського буття розвиваються різноманітні способи пізнання: зовнішнє буття дає нам звичайне знання існуючих предметів, з якими ми щодня зустрічаємося; свідомість взагалі дає нам очевидне і примусове, всезагальне і необхідне знання; дух – з’єднує розрізнені дані свідомості, тобто, знання, які виникають в двох перших сферах. І, врешті-решт, „як екзистенція, я існую настільки, наскільки я усвідомлюю себе як подарований собі самому трансценденцією”, тобто, простіше кажучи, як створений Богом.

„Філософська віра” виступає у Ясперса саме як акт „екзистенції”: якщо в широкому розумінні кожна очевидність є „вірою”(впевненістю свідомості взагалі, впевненістю духу), то у вузькому розумінні віра являє собою „акт екзистенції, в якій трансценденція усвідомлюється в її реальності”. Ці роздуми Ясперса призначені для того, щоб відділити філософську віру від власне релігійної, яка пов’язана з „авторитарною об’єктивністю” культу, молитви, відвертості в церкві. По суті, ми зустрічаємося тут з декількома тенденціями в розумінні віри, котрі уже зустрічалися в історії релігійної філософії і філософії релігії, але отримали у Ясперса новий вигляд.

Перед Ясперсом постає декілька проблем. Перша з них – співвідношення віри і розуму. Старий антагонізм віри і розуму, релігії і науки філософ-екзистенціаліст хоче подолати стверджуючи, що віра та розум відмінні одне від одного, але одне одного підтримують: розум необхідний для віри, але віра не зводиться до розуму. Стара, виведена ще до Фоми Аквінського теза про гармонію віри і розуму отримує у Ясперса нове тлумачення. Порівняємо, говорив Ясперс, Бруно і Галілея. Бруно вірив, а Галілей знав. Інквізиція вимагала від них відречень. Бруно відмовився і помер мученицькою смертю; Галілей відрікся, та це не мало для нього принципового значення, бо „все одно вона крутиться!”. Отож, віра – це істина, яка страждає від того, що ми її зреклися, тоді як знання не зачіплюється яким-небудь актом людського бажання. „Істина, із якої я живу, існує лише таким чином, що я стаю тотожним з нею... Істина, правильність якої я можу довести, існує без мене самого; вона всезагальна, поза історією, поза часом... Забажати вмерти за правильність, яка доводиться, було б ні з чим не порівняно”.Звернемося до коментарю з цього приводу доктора філософських наук професора А.С.Богомолова. Він пропонує залишити в стороні Галілея, якого Ясперс наводить в якості прикладу, – його випадок набагато складніший, ніж уявлялось Ясперсу, „згадаємо хоча б „Життя Галілея” Бертольда Брехта, – і порівняємо Джордано Бруно, наприклад, з протопопом Авакумом, головою розколу у російській православній церкві(XVII ст.). Бруно помер за наукову істину, яка стала його глибоким життєвим переконанням; Авакум – за віру, за „істину” двоперстного хрещення і написання імені Христа через одне „і”. У Бруно об’єктивна істина і переконання, знання і „віра” обмежено зливаються. Тому Ясперс зовсім не правий, коли думає, що об’єктивність істини нібито виключає можливість впевненості в ній, що об’єктивна істина соціально і „по-людськи” нейтральна. Не „віра”, а філософська впевненість, що спирається на тверде наукове знання, - ось характеристика поглядів і поведінки Джордано Бруно, сукупність знання і переконань. І Ясперс все-таки змушений це врахувати. Він пише про те, що „філософська віра” існує „тільки спільно(ориг. „в союзе”- авт.) із знанням”, навіть про те, що „безмежне пізнання, наука є основним елементом філософствування”.

Ясперс – переконаний ірраціоналіст, впевнений в обмеженості людського знання, нездатного взнати „кінцеві таємниці” всесвіту. Простіше кажучи, людському знанню, знанню „кінцевому”, недоступні глибокі основи світу; тому той, хто філософствує, повинен завжди мати на увазі обмеженість наукового знання, яке „об’єктивує”, тобто опредмечує, матеріалізує, умертвляє життя. В принципі, його умертвляє і віра, взята лише з об’єктивного боку, тобто, як догма, як ствердження. Взята лише з суб’єктивного боку вона залишається лише забобоном. Суть „філософської віри” в тому, що вона існує, згідно з традиційною формулою, fides gua creditor et fides guae credirum (віра якою ми віримо, і віра, в яку ми віримо). Але це, всупереч раціоналістським релігійним вченням, не є гармонійною сукупністю в „цілісному представлені” суб’єктивного і об’єктивного, віри і розуму, хоча б під егідою віри, але „діалектика” як невирішена „боротьба” протилежностей, як „розрив протилежностей, що призводить до антиномій без дозволу їх, падіння в невирішеність, в протиріччя ... відхід до границі, де буття є абсолютно розірваним”, – як абсурд. Ясперс притримується тут ірраціоналістичної традиції К’єркегора і завершує її фактичним умертвінням розуму. В кращому випадку роль розуму зводиться до того, що він – це „можливий трамплін для трансценденціювання”, тобто, для переходу до Бога.