Людина та історія в екзистенціальній філософії Карла Ясперса

Зміст

ВСТУП2

Погляди К. Ясперса на людину та її існування4

Погляди К. Ясперса на історію8

ВСТУП

Перед тим як приступити до безпосереднього огляду філософської творчості Карла Ясперса, спробуємо з’ясувати, що означає сам термін „екзистенціалізм”.

Отже, згідно із філософським словником соціальних термінів, екзистенціалізм (від лат. еxistentia – існування) – один з найбільш впливових напрямків світової філософської думки ХХ ст.. Виникає в кінці 20-х років у Німеччині (М.Хайдеггер, К.Ясперс) і в 30-ті рр. у Франції (Сартр, Камю, Мерло-Понті та ін.). Поширений в Іспанії (М. Унамуно, Х. Ортега-і-Гассет), Італії (Аббаньяно), Ізраїлі (Бубер), в Африці (Л. Сенгор), Японії (Нісіда), арабських країнах (Бадаві, Тізіні) та ін. Філософські джерела екзистенціалізму знаходимо в ірраціональній філософії ХІХ століття – німецький романтизм, ідеї К’єркегора, „філософії життя”, а також феноменологія Е.Гуссерля. Центральною категорією екзистенціалізму є поняття „екзистенції” людського існування (звідси й назва, що її дав новому філософському напряму в 1929 році німецький філософ Ф.Хайнеман). Екзистенція – унікальне особистісне єство людини, що втілює в собі духовну, психоемоційну неповторність особи. Особистісний характер екзистенції робить її недосяжною для будь-яких логіко-дискурсивних, раціонально-об’єктивних методів пізнавального осягнення. Внаслідок загальності методи виявляються принципово „несумірними” з особистісною (неповторно-унікальною) природою екзистенції. Тому екзистенція, як принципово несумірна із „загальним”, речово-предметним об’єктивним світом, з його раціонально – логічною структурою виступає як те, „що не є” (сукупність можливостей, майбутнє та ін., що на них переважно і орієнтована „екзистенція” як на предмет своїх бажань, задумів, планів, проектів), як небуття, ніщо.

Безпосередні витоки екзистенціалізму як філософського напряму викладено в працях С.К’єркегора, який вперше сформулював антитезу “екзистенції” та “системи”. К’єркегор стверджує, що екзистенція є те, що завжди випадає з розуміння за допомогою абстракцій. Звідси випливає теза про непридатність наукового метода в самопізнанні людини”

За К’єркегором, екзистенція є “внутрішнє”, яке постійно переходить у зовнішнє, предметне буття. Позаяк предметне буття виражає собою “несправжнє існування” людини, знайдення екзистенції передбачає вирішальний вибір, за допомогою якого людина переходить від споглядально-почуттєвого способу буття, детермінованого зовнішніми факторами середовища, до “самого себе”, єдиного і неповторного.

Впродовж тривалого часу погляди К’єркегора існували як ізольований феномен духовного життя країн Скандинавії. Історичною подією, яка безпосередньо посприяла перетворенню екзистенціалізму на філософський напрям світового значення, стала Перша світова війна. Вона завдала значних потрясінь всьому соціально-економічному укладу європейського суспільства, передусім його ліберально-християнській ідеології. Як відомо, важливим елементом цієї ідеології було переконання в нездоланності прогресивного руху людства, спричиненого досягненнями науки й цивілізації. Але Перша та особливо Друга світова війна з організованим фашистами геноцидом виявили разючий брак гуманності в самому фундаменті науково-технічної цивілізації – у відносинах між людьми. Це спричинило значне поширення екзистенціалізму, що став найпопулярнішою течією думки в Західній Європі в 40-60-х роках 20 ст.

До культурно-історичних передумов становлення екзистенціалізму слід віднести крах моральних норм і цінностей у свідомості мільйонів європейців, що відбувся в 20 ст., поширення в суспільстві нігілізму (крах ідей), криза релігійної традиції, справжнє руйнування всіх підвалин, якого ще не знала історія. Індустріальна цивілізація змогла завоювати всю землю, але виявилася неспроможною створити свої стійкі духовні цінності. Цю цивілізацію створила людина, яка звільнилася від будь-яких цехових і станових обмежень у підприємницькій діяльності. Це спричинило технічні й промислові успіхи, але не забезпечило автоматичного прогресу індустрії, науки і культури, що засвідчили вже перші десятиріччя 20 століття. Дві світові війни, криваві революції і контрреволюції, боротьба за переділ світу й колоніальні війни, моральне здичавіння мешканців мегаполісів – все це реальність нашого століття. Зростання технічної могутності зробило людинобога, позбавленого всіляких норм, що стримують, ще небезпечнішим – спочатку для інших народів, а згодом і для самої людини-титана, що діє на знебоженій землі…Прометеївський бунт, героїчне “самоподолання”, аристократизм “вибраних” – ці теми (а їх поширив Ніцше) були підхоплені філософами-екзистенціалістами.