Практична філософія сьогодення: предмет і перспективи

Інтерсуб'єктивніть, соціальність, універсальність - суттєві характеристики практики в її трансцендентально-прагматичному вимірі. Прагматична заземленість осмислення практики фіксується також у такій обставині, як увага соціальної філософії до феномену повсякденної свідомості. Остання була фактично зведена до ролі маргіналії в філософії взагалі і в межах філософсько-соціальних концепцій. З позицій філософії духу їй не годилось бути серед гідних уваги "образів", "формоутворень духу": повсякденна свідомість була всього лише носієм некритичного "здорового глузду". З огляду "критичних" концепцій соціальної теорії, зокрема марксизму, буденна свідомість теж принципово не бралась до уваги, бо вважалась чимось інертним, що несе в собі залишки класово чужих ідеологій; більш ніж на критично-зневажливе ставлення до себе з боку "передової теорії" вона не заслуговувала. Дивна річ, повсякденній, буденній свідомості в такий спосіб відмовляли по суті в достеменній практичності, яка була б варта уваги філософії взагалі, практичної філософії зокрема.

Соціально-філософська концепція Макса Вебера ініціювала в уявленнях про роль буденної свідомості значні зрушення, показавши витоки капіталістичних відносин. Майбутня капіталістична еволюція закладалась і фундувалась у змінах морально-ціннісних орієнтацій, у формах спілкування, етосі, звичаях жителів міст, релігійності низового бюргерства. За прозорістю, строгістю, формально-раціональною простотою принципів і норм, якими керувалось бюргерство, Вебер бачив суттєві зміни на тому рівні повсякденних стосунків, сповнених морально-релігійного смислу, які переживаються буденною свідомістю. Згадані стосунки отримують моральну-релігійну санкцію на своє усталене й беззаперечне існування, тобто легітимуються без зайвих ідеологічних апеляцій і маніфестацій. Ціннісна зорієнтованість морально-практичних, релігійно-санкціонованих відносин притаманна максимальній включеності повсякденної свідомості в базові інтеграції суспільства, його інститути.

Отже, зазначений вище феномен трансцендентальної прагматики своєрід-ним чином повертається в проблематиці соціальної філософії. Трансцендентальна прагматика виявляється в спонтанно виникаючих і еволюцінуючих соціальних інтеграціях, морально-практичних у своїх витоках, а тому всяка легітимація як наслідок системних інтеграцій з пануючою ідеологією та інститутами буде залежати від запасу міцності вихідних, первинних соціальних інтеграцій. Запропонована Габермасом соціальна теорія побудована з урахуванням ефекту дії цих первинних соціальних інтеграцій. І все-таки, попри те що системні інтеграції діяльні в своїй основі, де люди керуються чіткими формально-раціональними критеріями, вихідною і базовою виглядає практика на рівні повсякденного життєвого світу суспільства: забезпеченість формально-раціональними нормами, ставлення до них та їх розуміння в межах системи залежить від того, як складається ціннісна раціональність практики безпосередньо в інтеграціях життєвого світу. Картина практики, як бачимо, стає неоднорідною. Інгредієнтом практики постає смислова, ціннісна складова соціальної діяльності людей, їх взаємовідносин.Присутність смислів і цінностей обертається для переживаючої їх свідомості суб'єктів певними очевидностями порядку у взаємовідносинах, який, можливо, і не наявний, але сприймається як належний, безумовний, не потребуючий доказів, і, як наслідок, вбачається як законний, легітимний у своїй основі порядок. Віра, зокрема моральна віра, в такий порядок, а зрештою довіра до нього, є зворотною стороною життєво-практичних очевидностей, відповідно смислів і цінностей. Сказане означає, що для суб'єктів економічної діяльності та чи інша різновидність оточуючого сущого може стати, наприклад, об'єктом власності, зокрема приватної власності, коли для них стає очевидним і доцільним саме таке ставлення. Останнє набуває значень володіння власністю, коли в життєвому полі соціуму з'являються відповідні смисли, коли намагання володіти чимось як власністю не засуджується суспільством, а розуміється ним. Недарма Маркс, крайній матеріаліст у соціальній філософії, в начерках майбутньої праці "Капітал" сказав про власність як про "свідоме відношення" (das bewuЯ te Verhalten)6. Всяке предметне відношення до сущого, перш ніж стати таким, має бачитись (розумітись) як очевидне й беззаперечне, а отже, потребує відповідного смислу, цінності. Хоча смисл розрахований на те, щоб бути смислом для мене, для нього і т.д. персонально (і в цьому полягає його вартісність), але смисли, або ж смислове "поле свідомості" (термін А. Гурвіча), спонтанно складається, міняється, успадковується, існуючи й будучи "між нами", учасниками соціальних інтеграцій.

Якщо раніше в класичних уявленнях практика поставала в категоріях "ціль", "засіб", "норма" ("форма") діяльності, власне "дія", коли головно фіксувалась увага на тому, як міняється об'єкт завдяки дієвим зусиллям суб'єкта, то для нинішнього уявлення практики акцент зміщується на те, що відбувається з суб'єктами, яке смислове поле розуміння між ними складається, завдяки чому практична діяльність задається в подібному, а не іншому роді цілей, виявляє себе в такому предметному реєстрі, а не інакшому та ін. Не просто дія з чимось чи навіть не дія разом із кимось, а дія, сенс якої вимальовується разом із розумінням "інших", підкреслює вагомість тих факторів, які в сучасній філософії називають "інтерсуб'єктивність" та "інтерекзистенціальність". Той факт, що практика в силу її соціальної природи завжди існує в системному вигляді, пов'язуючи індивідів усталеним чином, завжди наголошувалось і раніше. Але знову-таки для сучасної філософії - цим вона відтворює кантівську інтенцію - важливо те, що для неї практичною є не система, а індивіди,

які конституюють себе розуміючими персонами. Життєво-практичні взаємодії індивідів, які характеризуються інтерсуб'єктивністю, завжди розраховані на входження індивідів у нормативно-усталені порядки такої взаємодії, їх розуміння в ставленні до них, коли сучасники переживають і відчувають власну причетність до правил такої взаємодії, переймаючись ними і несучи за них відповідальність у власних актах дії. Парадигмальним образом подібного уявлення про практичне ставлення індивідів до соціуму став образ гри, зокрема мовної гри, бо гра принаймні завжди містить у собі правила, де внаслідок взаєморозуміння (здебільшого неявного) змінюється ставлення до правил соціальної взаємодії з боку учасників. У такий спосіб ідея соціальності, яка пронизувала післякантівські розуміння практики, тут передбачає уявлення про відповідальність і свободу, які інкорпоровані в свідоме застосування кожним окремо правил і норм соціальної взаємодії і порозуміння.