Аристотель – представник філософської думки Античності

Вогонь, повітря, вода і земля утворять «підмісячний світ», у якому з них виникають складні тіла. З елементів утворяться «гомеомерії», з яких далі складаються інші тіла. На відміну від фисиологов від Анаксагора до Демокріта, Аристотель представляє виникнення складних тіл не чи змішанням з'єднанням часток, але справжнім злиттям. Більш того, природне тіло, оскільки воно має в собі «форму», чи «энтелехію», якісно відмінно від складових його часток. Так поглиблення діалектичного розуміння виникнення, зв'язаного з принципом незвідності цілого до суми його частин, обертається ідеалістичним розумінням самого цілого. Найбільше виразно позначилося це у вченні про душу.

Розглядаючи живих істот, Аристотель і до них підходить з точки зору співвідношення матерії і форми. Якщо форма узагалі виявляється рушійним початком, то душу, природно, виявляється формою, а тіло – «матерією» органічної істоти. Більш точно Аристотель визначив душу як «першу энтелехію органічного тіла», тобто життєвий початок тіла, що рухає його і будує його як своє знаряддя. Тому в живих тілах найбільше виразно виявляється доцільна діяльність природи. Відповідно своїм функціям, душа поділяється на три роди. Функції харчування і розмноження, наявні в будь-якої живої істоти, утворюють живильну, чи рослинну, душу. Відчуття і пересування, властиві твариною, утворять душу що відчуває, чи тваринну. Нарешті, мислення здійснюється як діяльність розумної душі – вона належить тільки людині. Закон тут такий: вищі функції, а відповідно душі, не можуть існувати без нижчих, тоді як останні без перших – можуть.

Мало займаючись рослинами, Аристотель набагато більше пише про тварин. Тіло тварини, вважає він, складене з гомеомерій. Особливе значення мають маси «м'яса», що виступають, за Аристотелем, як носії відчуттів, – нерви були йому ще невідомі. Безпосереднім носієм життя – «душі» – є «пневма», джерело життєвої теплоти, тіло, родинне ефіру і перехідне в тіло дитини з батьківського насіння. Органом-носієм пневми є серце, у якому з живильних речовин, що доставляються через жили, виварюється кров. Важливе місце у вченні про тварин займає їх класифікація, опис розвитку ембріона, різних способів зародження тварин, включаючи самозародження тощо.Людина, що займає вище місце в природі, відрізняється від решти тварин наявністю розуму (розумної душі). І структура його душі, і будова тіла відповідають цьому більш високому положенню. Воно позначається в прямоходінні, наявності органів праці і мови, у найбільшому відношенні обсягу мозку до тіла, у достатку «життєвої теплоти» і т.д. Пізнання виступає діяльністю що відчуває і розумної душі людини. Чи відчуття сприйняття – це зміна, що виробляється сприйманим тілом у душі за посередництвом тіла сприймаючого. Сприймається тільки форма предмета, а не його матерія, так на воску відтворюється відбиток форми персня, тоді як віск залишається воском, а перстень – перснем. Окреме почуття сприймає тільки одиничне, і всяке таке сприйняття щире. Загальні ж якості сприймаються вже не окремим почуттям, але усіма ними. «Загальне почуття», що виникає в результаті їхньої взаємодії, уже не проста сума одиничних сприйнять, а особливим образом організована психічна дія, за допомогою якого можна порівнювати і розрізняти окремі сприйняття, співвідносити сприйняття і їхні предмети, усвідомлювати відношення сприйняття до суб'єкта, тобто до нас самим. Загальне почуття дозволяє виявити єдність і безліч, величину, форму і час, спокій і рух предметів. Воно може бути істинне чи хибне.

Сприйняття безпосереднє. Але якщо його рух, що викликав, в органі почуття зберігається довше, ніж саме сприйняття, і викликає повторення почуттєвого образу під час відсутності предмета, то ми маємо акт уяви (фантазії). Якщо уявлюване визнається копією колишнього сприйняття, то перед нами спогад. До функцій тваринної (чутливої) душі належать також сон, задоволення і невдоволення, бажання і відраза і т.д. Розумна душа додає до них розум чи мислення. Здатність до мислення передує при цьому реальному мисленню. Звідси образ розуму як «порожньої дошки», на якій мислення записує результати своєї діяльності. Аристотель вважає, що мислення завжди супроводжується чуттєвими образами, і тому в розумі виділяються дві сторони: діяльний розум, чи творчий початок розуму, усе що діє, і розум, що сприймає і страждає, котрий може стати усім. Діяльний розум уподібнюється до світла, що «робить дійсними кольори, що існують у можливості». Іншими словами, що сприймає розум– «матерія», діяльний – «форма», що сприймає – «можливість», а діяльний – «дійсність», ентелехія.

Звідси випливає одна істотна неясність щодо посмертної долі душі. Аристотель вважає, що рослинна і тваринна (живильна і що відчуває) душі безумовно смертні, розпадаючись разом з тілом. Видимо, виникає разом з тілом і разом з ним гине і сприймаючий розум. А от творчий розум божественний і тому вічний. Але чи означає це індивідуальне безсмертя душі? Якщо в Платона уже пробивається думка про індивідуальне безсмертя, то відповідь Аристотеля зовсім неясна. Вища частина не може існувати без нижчих, виходить, творчий розум не може існувати без рослинного і тваринного начал душі і без сприймаючого розуму. І проте ми зустрічаємо в праці Аристотеля «Про душу» наступне твердження: «ніщо не заважає щоб деякі частини душі були віддільні від тіла». І ще більш виразно: «здатність відчуття неможлива без тіла, розум же існує окремо від нього». Інакше кажучи, творчий розум, будучи ентелехією у відношенні сприймаючого, не є ентелехія тіла, а виходить, може окремо від тіла існувати.

Нерозвиненість і суперечливість вчення Аристотеля у творчому розумі послужила основою для численних тлумачень, але не могла забезпечити їх однозначність. Лише в одному аспекті його зміст, мабуть, ясний. З існуванням вічного і божественного творчого розуму Аристотель виводить саме чи божество божественний розум. Міркуючи про відношення душі до її об'єктів, філософ писав: «У душі почуттєво сприймаюча і пізнавальна здібності потенційно є цими об'єктами, – як почуттєво пізнаваними, так і ті, що досягаються розумом; душа повинна чи бути цими предметами, чи їх формами . Але самі предмети відпадають,– адже камінь у душі не знаходиться, а тільки його форма . Таким чином душа представляє собою немов руку. Адже рука є знаряддя знарядь, а розум – форма форм, відчуття ж – форма почуттєво сприйманих якостей». З приведеного положення випливає, що творчий розум, предметом і змістом якого є форми і тільки форма, не тільки вільна і незалежний від реальних предметів, але логічно первинний стосовно них. Він «діє» речі, мислячи їх. Точно так само і божественний розум «діє» на світ, мислячи його. Але божество Аристотеля не передує світу в часі, будучи сучасним з ним; воно окремо від світу лише в тому змісті, у якому форма (межа) речі віддільна від самої речі. Вічність світу саме і має на увазі невіддільність бога від світу, тому що в такому випадку світ перестав би існувати, що, за Аристотелем, неможливо.У «фізичному» змісті це означає, що бог є «перший нерухливий двигун». Ми зобов'язані визнати його існування, оскільки інакше вийшов би нескінченний регрес заподіяння: причина одного явища є наслідком іншого, попереднього йому, і т.д. до нескінченності. Така нескінченність ірраціональна і неприпустима, звідси виводиться перший двигун. Він є причина буття одних речей н небуття інших, а заодно – безупинної зміни всіх речей. У ньому як би дві частини: рушійна (нерухома) і спонукувана (рухливий, здійснюючий круговий рух). Можна в такий спосіб сказати, що в першій філософії і фізику божество грає трохи різну роль. У першій він – форма форм, перша (формальна) причина всього сущого, у втор-перший двигун. І тут очевидно, що ім'я божества придается першому двигуну як предикат: не бог є вічний двигун, а вічний двигун заслуговує назви бога11. Вічний двигатель-ні народне божество; він безособовий і байдужний до людини. Як скаже через 2300 років Мартін Хайдеггер, такому богу не можна молитися і приносити жертви, перед ним не можна ні упасти на коліна, ні скакати і танцювати, як Давид перед ковчегом... У вустах Хайдеггера це докір на адресу філософів, для нас – визнання переваг філософського мислення, що навіть тут розкриває джерела релігії і віри в бога, а тим самим сприятливого катастрофі релігійного світогляду.