Аристотель – представник філософської думки Античності
Хоча чеснота – набута якість душі, однак “і правосудними і розсудливими. і мужніми. і так далі (у якомусь сенсі) ми бували прямо з народження. Разом з тим Аристотель говорить, що набуті вихованням чесноти вищі від дарунка природи, природжених здібностей. Чеснота вимагає навичок, звички, практики. “Чеснота є свідомо вибраним складом душі, що проявляється у володінні серединою стосовно нас, причому визначеної таким судженням, якої визначить її розважлива людина. Серединою володіють між двома видами порочності, один із яких – від надлишку, іншої – від недоліку”. Нелегко знайти належну середину в почуттях і вчинках, набагато легше стати порочним. Важко бути доброчесним: “Недарма досконалість і рідка, і похвальна, і прекрасна”. Мало досконалих людей і багато посередніх.
Чесноти Аристотель розділив, як уже було сказано, на два види. Діалоетичні (розумові чи інтелектуальні) і етичні (моральні). До першого належать дві – розумності, чи мудрість, і розважливість, практична мудрість, надбана шляхом навчання. Другі – чесноти волі, характеру; до них належать мужність, щедрість, моральність і т.п. Останні виробляються шляхом виховання звичок.
Щоб стати доброчесною людиною, крім знання. що є добро і зло, потрібно також час для виховання характеру. Один гарний вчинок ще не веде до чесноти. Природно, виховання найкраще починати з дитячого віку. Тому в сфері виховання громадян Аристотель призначає велику роль законодавству і державі.Говорячи про “середину” як відмітному визнанні чесноти, Аристотель має через “середнє” в області почуттів. “Середина” – це “нічого занадто”. Він докладно досліджує з цього погляду чесноти, протиставляючи їхнім порокам. Так, великодушності він протиставляє марнославство (“надлишок”), з одного боку, малодушність (“недолік”) – з іншої. Великодушність, отже, є “середина”. Мужність – середнє між безрозсудною відвагою і боягузтвом, щедрістю, щедрість - між марнотратством і скнарістю, скромність - між безсоромністю, нахабністю і сором'язливістю, боязкістю. Оскільки моральна дія спирається на розум, воно має на увазі вільний вибір між добром і злом. “У нашій владі чеснота, точно так само як і порок, тому що ми владні діяти у всіх тих випадках, коли ми владні утриматися від дії”. Ввівши поняття вільного вибору, Аристотель відкриває першу сторінку тривалої суперечки про вільну волю.
3.2. Соціально-політичні погляди Аристотеля.
Держава і суспільство не залишилися поза полем зору філософа. Головне місце серед його праць, присвячених вивченню держави і суспільства, звичайно, займає "Політика".
Теоретична побудова ідеального поліса – кінцева мета, яку ставить перед собою Аристотель у "Політиці". Цілком виправданими були би пошуки ниток, що зв'язують ідеальний поліс Аристотеля з грецькими полісами IV в. до н.е., зовнішніми і внутрішніми умовами їхнього існування. Зрозуміло, цим не вичерпується зв'язок змісту трактату Аристотеля з епохою, у яку він жив. Міркування про зроблений, з погляду автора, поліс займає в "Політиці" багато місця (сьома і восьма книги; до цього варто додати аналіз теорій його попередників і сучасників у другій книзі). Цьому міркуванню подане вчення, що займає набагато більше місця, про поліс взагалі. Тут ми знаходимо обґрунтування думки, що поліс є вищою формою об'єднання, що сприяє досягненню щасливого життя, тобто життя, згодного з чеснотою; тут поняття поліса піддається розчленовуванню на його найпростіші елементи. Посилаючись на природу, неправомірну, на його думку, що розподілила між людьми
розумові здібності, Аристотель захищає одну з підвалин античного суспільства – рабство. Він також виступає захисником іншої підвалини античного суспільства – приватної власності, обґрунтовуючи це тим, що потреба у власності властива людині по природі.
Розгляд різних теорій державних устроїв Аристотель починає з аналізу проекту Платона. Він особливо підкреслює труднощі здійснення цього проекту на практиці. Аристотель критикує теоретичну позицію Платона – його прагнення ввести в державі повну єдність, не зважаючи на реально існуючу множинність. У "Законах" Платона Аристотель знаходить довільні твердження, а в деяких випадках непродумані положення, що грозять при проведенні їх у життя тими чи іншими утрудненнями і небажаними результатами.
Визнаючи корисність майнової рівності у взаємних відношеннях між громадянами, Аристотель відмовляється бачити в ньому панацею від усіх суспільних негараздів. Розбираючи проект Гіпподома Милетського, він виявляє протиріччя в самих його основах: хлібороби, що не мають права носити зброю (як і ремісники), у Гипподома беруть участь у керуванні державою поряд з воїнами; тим часом, стверджує Аристотель, дійсність показує, що ті, хто не має права носити зброю, ніяк не можуть займати в державі однакове положення з тими, хто володіє цим правом. У такий спосіб Аристотель приходить до висновку, що якщо запропоновані ним проекти, будуть реалізовані, то вони не забезпечать найкращого життя громадянам держави.
На початку дослідження видів державних устроїв Аристотель піддає розгляду питання про державу взагалі. У першу чергу він аналізує поняття громадянина, час від часу звертаючись до практики грецьких полісів. Свій висновок Аристотель формулює так: "існує кілька різновидів громадянина... Громадянином переважно є той, хто має сукупність цивільних прав". Етична точка зору, що грає велику роль у побудовах Аристотеля, спонукає його відразу ж зайнятися питанням про відношення чесноти справжнього громадянина до чесноти доброї людини. Висновок Аристотеля такий: ці чесноти тотожні в одному державі і різні в іншому. І тут, таким чином, дає себе знати загальна установка філософа: вирішувати теоретичні питання неоднозначно, керуючись розуміннями відверненого характеру, а з оглядкою на складність і різноманіття дійсності, зокрема політичної реальності.Зовсім виразно видно практичну спрямованість соціально-політичного вчення Аристотеля в тих його роботах, де представлено класифікацію видів державного устрою; три з них розглядаються ним як правильні, три –як неправильні, тобто як перекручення перших трьох. Правильні види державного устрою, за Аристотелем, – царська влада, аристократія, політія; неправильні – тиранія, олігархія, демократія. Царська влада – правління одного, що має на увазі загальне благо; тиранія – правління одного, що керується власною вигодою. Аристократія – правління деяких, кращих, здійснюване в інтересах усіх громадян; олігархія – правління деяких заможних громадян, що думають тільки про власну вигоду. Політія – правління більшості, що відбирається на підставі визначеного цензу і, що турбується про загальне благо; демократія правління більшості, незаможних, в інтересах винятково цієї більшості. У відповідності зі своїми етичними поглядами Аристотель у правильних видах державного устрою вбачає прояв належної чесноти, у неправильних – відсутність чесноти.