Аристотель – представник філософської думки Античності
У той же час відзначимо, що у фізику Аристотеля ми зустрічаємо масу влучних і ґрунтовних описів, але пояснення досліджуваних явищ явно не на висоті. Правильно вимагаючи уникати нескінченного регресу причин за принципом «необхідно зупинитися». Аристотель зупиняється на уродженості ідеального початку, ентелехии. Що ж стосується матерії, то він не йде далі визнання «потенції», можливості для тієї чи іншої матерії прийняти дану форму. Але й у цьому випадку пояснення стає тавтологією: річ така тому, що вона є здійснення деякої можливості, чи здатності, потенційно тотожної виникаючий речі. І тут джерело преклоніння перед Аристотелем властивого філософії середніх століть. Схоластика не випадково обрала його в якості головного філософських (не теологічного!) авторитету. Тому і звільнення від ідейної спадщини середньовіччя йшло в напрямку усунення не тільки старих фізичних поглядів, але насамперед – способу пояснення. Пояснення через «здатність» чи «можливість» заміняється в новий час поясненням за допомогою закону, а «здібності» залишаються надбанням комедійних персонажів: «опіум присипляє, тому що він має заколисливу здатність ...». Так, Аристотель розглядав рух як результат впливу рушійного і заперечував можливість руху, не підтримуваного якоїсь (зовнішньої чи внутрішній) силою. Учений нового часу формулює закони руху і відразу ж виявляється, що під впливом сили здійснюється прискорений рух. Без цього впливу тіло чи спочиває рухається прямолінійно і рівномірно. Звідси і те поняття інерції, від якого пішло все перетворення фізики.
Як перша (метафізика), так і друга (фізика) філософія Аристотеля має своєю світоглядною підставою переконання в пануванні форми над змістом (матерією), душі над тілом, розуму над почуттями. Перенесення цих пріоритетів у сфер суспільства склало зміст етики і політики Аристотеля.
3. Практичні науки
3.1. Етика Аристотеля.
У давнину “етика” (“вчення про моральність”) означала життєву мудрість, “практичні“ знання щодо того, що таке щастю і які засоби для його досягнення. Етика - це вчення про моральність, про прищеплювання людині діяльних – вольових, щиросердечних якостей, необхідних їй в першу чергу в суспільному житті, а потім і особисто. Вона навчає практичним правилам поведінки і способу життя окремої людини. Але Аристотель не мислить окремого громадянина поза суспільством . Для нього людина - істота суспільно – політична. Етика Аристотеля тісно пов'язана з його політикою, з вченням про сутність і звдання держави.Але чи є моральність, етика і політика, а також мистецтво, науками? Чи можна вважати навчання дотримувати правильні норми поведінки і вести моральний спосіб життя наукою? Відповідно до Аристотеля, “усяке міркування спрямоване або на чи діяльність на творчість, або на умоглядне...”. Це значить, що через мислення людина робить правильний вибір у своїх діях і вчинках, прагнучи домогтися щастя, втілити в життя етичний ідеал. Те ж саме можна сказати щодо творів мистецтва. Майстер втілює у своїй роботі ідеал краси згідно своєму розумінню. Виходить, практична сфера життя і різні види продуктивної діяльності неможливі без мислення. Тому вони входять у сферу науки, але це не науки в строгому змісті слова. Практична наука займається одержанням знання для реалізації ідеалу (поводження чи людини виробництво продукту). В області “Практичних” наук ціль мислення не пізнання, але вчинки і діяльність. Адже не досить знати чеснота, потрібно і надходити відповідно, тобто здійснювати її, стати доброчесною людиною. Аристотель пише, що творчість і вчинки не те саме. Учинки неподільно зв'язані з людиною, з його діяльністю, з вільним вибором, із загальними моральними і правовими нормами громадян суспільства, а творчість спрямована на створення творів мистецтва, що оцінюються тільки по своїх достоїнствах, незалежно від учинків людини.
Моральна діяльність спрямована на саму людину, на розвиток закладених у ньому здібностей, особливо його духовно-моральних сил, на удосконалювання його життя, на реалізацію змісту свого життя і призначення. У сфері “діяльності”, зв'язаної зі свободою волі, людина “вибирає” особистості, що погоджує своє поведінку і спосіб життя з моральним ідеалом, із уявленнями і поняттями про добро і зло, належному і сущому.Цим Аристотель визначив предмет науки, названої ним етикою.
Аристотель, розглянувши етику в плані людської (а не божественної) волі, зробив людину відповідальною за свою долю і благополуччя. Цим він відкинув релігійно-міфологічну концепцію, відповідно до якої благе діяння чи нещастя людини визначається примхами долі. Аристотель виключив також благочестя з числа досліджуваних чеснот. Філософ нічого не говорить про роль богів у моральному житті людей, у його етиці цілком відсутня релігійність. Аристотель досліджує етичні проблема, щоб допомогти людям стати кращими і зробити суспільство більш довершеним. На противагу Сократові, Аристотель (вперше в історії етики) зв'язує етичну чесноту з бажанням. бажанням, волею, вважаючи, що, хоча моральність і залежить від знань, проте вона корениться в добрій волі: адже одна справа знати, що добре і що погано, а інше – хотіти бути добрим. Чесноти не якості розуму, вони складають склад душі. Тому Аристотель розрізняє діапоетичні (розумові) чесноти, пов'язані діяльністю розуму, і етичні – чесноти щиросердечного складу, характеру. І ті й інші чесноти не дані нам від природи, нам можна надбати їх. Етична чеснота – є перебування належної середини в поводженні й у почуттях, вибір середини між їхнім надлишком і нестачею. Як визначити належну середину для кожного з нас? За Аристотелем, для цього необхідно або мати практичну мудрість, розважливість, або іти за прикладом чи наставляннями доброчесної людини.