Основні філософські поняття світу

За допомогою категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу "як цілого": світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність; природне і духовне, інди¬віди і суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існу¬вання — передумова єдності світу; об'єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед зада¬на свідомості.Всезагальні зв'язки буття проявляються через зв'язки між оди¬ничними і загальними відношеннями предметів та явищ світу. Ціліс¬ний світ — це всезагальна єдність, яка включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, струк¬тур, систем, людських індивідів та інше. За існуючою традицією їх можна назвати сущими, а світ в цілому — сущим. Кожне суще — унікальне, неповторне в його внутрішніх і зовнішніх умовах існуван¬ня. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуально¬го буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і не зали¬шаються незмінними.

Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчен¬ня про людину, воно націлене на визнання в кожній людині непов:^ торної істоти. Разом із цим пізнання та практика потребують того, щоб будь-яке одиничне явище знаходило своє місце в системі зв'яз¬ків, об'єднувалось у групи, узагальнювалось у всеосяжну цілісність. Визначаючи подібність умов, способів існування одиничних сущих, філософія об'єднує їх у різноманітні групи, яким притаманна загаль¬ність форм буття. Серед основних форм буття розрізняються:

1) буття речей (тіл), процесів, які у свою чергу поділяються на буття речей, процесів, стан природи, буття природи як цілого; буття-речей і процесів, вироблених людиною;

2) буття людини, яке поділяється на буття людини у світі речей і специфічне людське буття;

3) буття духовного (ідеального), яке існує як індивідуальне духовне і об'єктивне (позаіндивідуальне) духовне;

4) буття соціального, яке ділиться на індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі) і суспільне буття.

Виділяючи головні сфери буття (природу, суспільство, свідомість), слід враховувати, що розмаїття явищ, подій, процесів, які входять у ці сфери, об'єднані певною загальною основою.

Особливе місце в онтології посідає буття духовного та різноманіт¬них форм його прояву.

Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне — поняття, вживані в різних значеннях і смислах в міфології, релігії, філософії.

Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщен¬ня повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, почат¬ку нижчого і вищого життя.

Релігія терміном «дух» визначає дулі людей, які мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога.

3. Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження. І а епістемологія - це більше явище некласичної філософії.

Для нашої філософської традиції ечістемологічні студії буди не характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на перший план в дослідженні проблем знання і а пізнання. Тому и даному розділі враховуються як традиційні гносеологічні підхо¬ди, так і нові віяння, пов'язані із епістемологією.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звер¬нути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідних понять гносеології.