Філософські погляди Лесі Українки

Леся Українка вимагає також, щоб зміст не приносився в жертву формі. Однак, маючи на увазі перевагу змісту перед формою, не можна забувати про важливість і форми. Форма, вказує поетеса, відіграє дуже велику роль у творах всіх видів мистецтва. Вона не є чимсь цілком інертним, навпаки, вона робить свій, більший чи менший, вплив на характер і особливості кожного даного твору мистецтва [2, с.205]. Нехтування формою спричиняється до великих недолі¬ків художніх творів, які, через це, не можуть бути повно¬цінними.

Однією з найважливіших вимог, які Леся Українка ста¬вить до творів мистецтва, є вимога художньої правди, відповідності правді життя. Справжнім твором мистецтва вона вважає не той, що є плодом уяви, фантазії, вимислу, а той, що відбиває явища конкретної дійсності, природи або суспільного життя і має риси, властиві безлічі інших явищ. Вона вимагає зображення типового, наприклад, таких людей, які втілюють у собі життя і психологію ці¬лого класу суспільства, або таких явищ, які містять у собі зародок нового, передового і прогресивного Про героїв оповідань В. Стефаника Леся Українка гово¬рить, що «вони такі подібні між собою, як живий лист з одного дерева, а не як штучні, вибиті по шаблону в одному розмірі. Всі нариси Стефаника пройняті тим животворним духом співчуття автора до своїх персонажів, який надає непереможної чарівності художнім творам...» 3. Письмен¬ниця вимагає правдивого зображення народу, а не його ідеалізації, як це робили народницькі письменники. Реалі¬стичне зображення, говорить вона, «робить на читачів, які мислять і почувають, сильніше, глибше і — плодотворніше враження, ніж усі, пройняті, звичайно, найкращими на¬мірами, панегірики ідеалізованому народові в народни¬цькій літературі». В. Стефаника Леся Українка особливо цінить за те, що він змальовує не тільки зовнішню обста¬новку селянського життя, а «самий зміст цього життя», за те, що його твори, «даючи нам одну спільну картину життя сільського люду, показують колективну душу його» [4, с.160-161].

Ідеалом художнього твору для Лесі Українки є злиття «в одну гармонію» правди і краси. Вона вважає, що коли ідея якого-небудь соціального романа, нехай навіть най¬вища, не втілена у відповідну їй художню форму, то, всу¬переч волі автора, завжди виявляється, що художня правда не дістає свого втілення. Розрив між ідейністю і худож¬ністю в романі — явище негативне і карикатура може вийти сама собою. За Лесею Українкою, автор, який сві¬домо нехтує художньою правдою, замінює її публіцистичним мудруванням і теоретичними схемами при белетристичних ситуаціях, занепащає свій твір і компромітує свій замисел. Найважливішим принципом в естетичних поглядах Лесі Українки є народність. Даремні тому потуги лібераль¬но-націоналістичних критиків представити Лесю Українку, як чужу народові, його мові і прагненням. У листі до М. Драгоманова від 6 грудня 1890 року, викриваючи ці потуги своїх «критиків», Леся Українка пише: «Дехто... нарікав, що я ховаюсь від «народних» тем і складу мови народної, лізу в літературщину та «інтелігентствую», алt тут певне вся біда в тому, що я інакше розумію слова народність, літературність та інтелігенція, ніж як ї. розуміють мої критики»[6, с.207].

Отже, Леся Українка своїми ідеями про походження, суть і суспільне призначення ми¬стецтва, нещадним викриттям реакційного, формалістичного мистецтва та розробленням ряду основних естетичних принципів вона завоювала почесне місце серед передових діячів української естетичної думки.

РОЗДІЛ ІІ. ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

У витлумаченні явищ природи Леся Українка стояла на матеріалістичних позиціях. У чудовому вірші, написа¬ному в період піднесення революції 1905 року («Ось уночі пробудились думки...»), вона цілком виразно висловлюється в питанні про вічність і нестворнмість матерії:

Вірю я в правду свого Ідеалу,

І коли б я тую віру зламала,

віра б зламалась у власне життя,в вічність матерії, в світа буття,

власним очам я б не вірила й слуху,

я б не впевнялась ні тілу, ні духу.

Се ж бо для віри найвищая міра!

Як бачимо, в цьому вірші міститься цілком ясне твер¬дження про те, що найвищим критерієм віри в існування зовнішнього світу є визнання вічності матерії, її осново¬положної ролі щодо явищ духовного характеру.