Філософські погляди Лесі Українки
Торкаючись у статті «Утопія в белетристиці» одного романа Морріса, Леся Українка говорить, що люди в цьому романі — не живі діючі натури, а якісь «маріонетки» і тому «не дивно, що серед цих створіннів мистецтво зійшло на забавку. Чим же іншим має бути мистецтво там, де нема ні боротьби, ні контрастів, ні глибокого страждання?» [7, с.177-178]. Тут-таки, в цій статті, Леся Українка говорить про велике значення таких творів мистецтва, які будили б «віру в можливість краси життя і вільного братання межи людьми». Ще у 80-х роках Леся Українка, відкидаючи геть усякі сумніви, з цілковитою переконливістю і непохитною волею говорить про громадське призначення своєї поезії і худож¬нього слова взагалі, про велич справи, за яку бореться на¬род і виразники його інтересів. Вона пише, що правдиве слово повинно запалити «огонь» в серцях людей і тим самим принести велику користь справі визволення пригнобле¬них мас.
Людина високих моральних якостей, серед яких особливо виділяється така, як скромність, Леся Українка вважала, що їй все ще бракує відваги стати на площі «і виложити все, що маєш». Будучи, за власним признанням, головним чином, поетом-ліриком, вона прагне нести вогненне слово в маси, народові, на площу. В цьому саме вона бачить по¬кликання всякого справжнього поета, який повинен цілком віддавати себе суспільству, народові, боротьбі за його інтереси. В листі до Івана Франка від 14 січня 1903 року вона пише: «такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і «прорицати аки одержими» в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги...». Поетеса гово¬рить, що сила поета — в його полум'яному правдивому слові, яке збуджує народні маси до самовідданої боротьби за визволення від усіх гнобителів. Лише той може виправ¬дати себе як поет, хто слідує цій почесній вимозі. «Наші слова,—пише вона,—стають нашими ділами і судять нас люди «по ділах наших»... І думається мені: коли та¬кий наш фатум неминучий, то даремне й тікати від нього, а хто не хоче коритись, нехай осідлає того фатума, замість Пегаса, тай їде, куди сам схоче» .
Слово для Лесі Українки — це знаряддя боротьби з ворогами, могутній засіб, що сприяє здійсненню вищого громадського ідеала. Тому природно, що поетеса старає¬ться перетворити слово у тверду крицю, в разячий меч, що знищує ворогів трудового народу:
Промінням ясним, хвилями буйними,
прудкими іскрами, летючими зірками,
палкими блискавицями, мечами
хотіла б я вас виховать, слова!
Слово, подібне до меча і блискавки, покликане запалю¬вати людей на битву, на героїчні діла в ім'я всього світ¬лого і прекрасного [3, с.297-298].
В іншій спорідненій щодо теми поемі «Давня казка» говориться про велику роль поета як співця страждань народу і натхненника боротьби та перемог трудящих. Граф Бертольд, який звик до воєнного розбою і грабежів у чужих країнах, все це переніс і в свою власну країну. По дорогах неможливо було проїхати — скрізь були за¬стави і перепони, чинилися пограбування і вбивства. В країні почались величезні злигодні. Люди бідували в нестерпному ярмі, а граф почував себе, як у раю, розгу¬люючи в своєму замку. Здавалось, що й кінця всьому цьому не буде.
Отже, на думку Лесі Українки, місце поета — на боці пригноблених, його покликання — боротися за пере¬могу людей праці над гнобителями. Оцінюючи значення цієї поеми, Іван Франко пише у своїй статті, присвяченій Лесі Українці (1898 р.): «В наших часах, в часах загального рознервовання і екстраваганції, в часах, коли скрізь лунає аж лящить поклик «штука для штуки», аж чудно якось із уст поета почути такі тверезі та здорові погляди на задачу і вагу поезії, які висказує тут наша авторка. По її думці пое¬зія... для всієї громади — заохота в боротьбі і докір усякій нікчемності; для пригноблених вона гарячий поклик до бою за волю і людські права, а для кривдників грізний месник. Все і всюди поезія — слуга життєвих потреб, слуга того вищого ідейного порядку, що веде людей до поступу, до поправи їх долі. І коли зразу вона служить інколи розривною і забавою вищих верстов, то до найвищої сили і гідності доходить тільки тоді, коли робиться виразом життя і боротьби найширших народних мас і заразом боєвим окликом за найвищі людські і громадські ідеали...» [10, с.329].Великим і справжнім призначенням поета, розвиває свою думку Леся Українка, є служіння народові, заклик до боротьби за справедливу справу. Місце поета — в строю, в рядах народних мас, а не в баштах, ізольованих від нестихаючого шуму вулиць і площ.
Обстоюючи громадське призначення мистецтва, слу¬жіння його трудящим масам, Леся Українка, як і І.Франко, П.Грабовський та інші передові діячі України, з особливою силою викриває так звану теорію мистецтва для мистецтва, всяку проповідь «чистого» мистецтва, за якою ховається класово-експлуататорське його застосування, спрямо¬ваність проти інтересів народу. Іван Франко писав, що «Лесі Українці чужі всі формальні штучки, усі декадент¬ські пересади». В «Замітках про новітню польську літера¬туру» Леся Українка піддає нещадній критиці погляди С.Пшибишевського та інших польських письменників-декадентів, що нібито виступали як представники «чистого» мистецтва, а насправді таким способом лише маскували свою ненависть до трудящих і своє служіння експлуата¬торським класам.