Методологія та методи наукового дослідження

1) наявність найпростіших одиниць - елементів, які її складають;

2) наявність підсистем - результатів взаємодії еле¬ментів;

3) наявність компонентів - результатів взаємодії підси¬стем, які можна розглядати у відносній ізольованості, поза зв'язками з іншими процесами та явищами;

4) наявність внутрішньої структури зв'язків між цими компонентами, а також їхніми підсистемами;

5) наявність певного рівня цілісності, ознакою якої е те, що система завдяки взаємодії компонентів одержує інтеграль¬ний результат;

6) наявність у структурі системоутворюючих зв'язків, які об’єднують компоненти і підсистеми як частини в єдину си¬стему;

7) зв'язок з іншими системами зовнішнього середовища.

Кожну конкретну науку, діяльність, об’єкт можна розгля¬дати як певну систему, що має множину взаємопов'язаних елементів, компонентів, підсистем, визначені функції, цілі, склад, структуру. До загальних характеристик системи відно¬сять цілісність, структурність, функціональність, взаємо¬зв'язок із зовнішнім середовищем, ієрархічність, ціле¬спрямованість, самоорганізацію.3гідно з цим сформувалися відповідні методологічні прин¬ципи, які забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного пізнання об’єкта: принцип ці¬лісності, за яким досліджуваний об’єкт виступає як щось розчленоване на окремі частини, органічно інтегровані в єди¬не ціле; принцип примату цілого над складовими частина¬ми, який означає, що функції окремих компонентів і підси¬стем підпорядковані функції системи в цілому її меті; прин¬цип ієрархічності, який постулює підпорядкованість ком¬понентів і підсистем системі в цілому, а також супідрядність систем нижчого рівня системам більш високого рівня, вна¬слідок чого предметна галузь теорії набуває ознак ієрархічної метасистеми; принцип структурності, який означає спосіб закономірного зв'язку між виділеними частинами цілого, що забезпечує єдність системи, зумовлює особливості її внутріш¬ньої будови; принцип самоорганізації означає, що динаміч¬на система іманентно здатна самостійно підтримувати, відтво¬рювати або удосконалювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціону¬вання задля підвищення стійкості, збереження цілісності, за¬безпечення ефективних дій чи розвитку; принцип взаємо¬зв'язку із зовнішнім середовищем, за яким жодна із систем не може бути самодостатньою, вона має динамічно змінюва¬тись і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього се¬редовища.

Виходячи з системного підходу, виділяють декілька типів систем. Найчастіше системи характеризують "парними" ти¬пами. Виділяють такі типи систем: однофункціональні і ба¬гатофункціональні; матеріальні та ідеальні (концептуальні); відкриті і закриті; невеликі і великі; прості й складні; ста¬тичні і динамічні; детерміновані і стохастичні (ймовірнісні); телеологічні (цілеспрямовані) й ненаправлені; регульовані й нерегульовані. С ще більш детальна класифікація систем, яка дає змогу сукупність їхніх загальних і специфічних ознак з метою наукового дослідження.

3 позицій системного підходу можна розглядати будь¬-яку сферу. Орієнтація на системний підхід у дослідженні (структура, взаємозв’язки елементів та явищ, їх супідрядність, ієрархія, функціонування, цілісність розвитку, динаміка си¬стеми, сутність та особливості, чинники та умови) виправда¬на тоді, коли ставиться завдання дослідити сутність яви¬ща, процесу.

У системному дослідженні об’єкт, що аналізується, роз¬глядається як певна множина елементів, взаємозв'язок яких зумовлює цілісні властивості цієї множини. Основний акцент робиться на виявлення різноманітності зв'язків і відношень, що мають місце як усередині досліджуваного об'єкта, так і у його взаємодії із зовнішнім середовищем. Властивості об'єкта як цілісної системи визначаються не тільки і не стільки су¬марними властивостями його окремих елементів чи підсистем, скільки специфікою його структури, особливими системотвор¬чими, інтегративними зв'язками досліджуваного об’єкта.

Системний принцип дає змогу визначити стратегію науко¬вого дослідження. В його межах розрізняють структурно-функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний та інші підходи.

Сутність структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об’єктах структурних елементів (ком¬понентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у си¬стемі. Елементи і зв'язки між ними створюють структуру системи. Кожний елемент виконує свої специфічні функції, які "працюють" на загальносистемні функції. Структура характеризує систему в статиці, функції - у динаміці. Між ними е певна залежність.