Проблема реконструкцiї наукового знання
За свiдчення Ж.Деррiди "деконструкцiя почалася з деконструкцiї логоцентризму, деконструкцiї фоноцентризму, зi спроби вилучити з досвiду думки панування лiнгвiстичного моделювання" [13.-с.154]. У своїх роз'ясненнях росiйському колезi з Москви В.Подорозi, Ж.Деррiда зазначає "Звичайно деконструкцiю зображують як те, що заперечує можливiсть iснування дечого зовнiшнього по вiдношенню до мови, як засiб включення усього в мову... Це досить глибоке i, я вважаю, iдеологiчно i полiтично мотивоване нерозумiння - подавати деконструкцiю прямою протилежнiстю тому, чим вона у дiйсностi є"[13.-с.153-154]. Отже, деконструкцiя, по сутi справи, являє с¬бою варiант рефлексiї та реконструкцiї через редукцiю до начал досвiду думки де відсутнє "панування лiнгвiстичного моделювання".
Поняття "реконструктивна рефлексiя" було розгорнуте Нельсоном Гудменом i обґрунтоване Хiларi Патнемом, за допомогою якого Н.Гу䬬¬мен пропонує розглядати "конфлiктуючi" норми, стандарти i суджен¬¬¬ня, що лежать у пiдвалинах тiєї чи iншої системи наукових знань. На вiдмiну вiд "рацiональної реконструкцiї"(I.Лакатос) "реконс¬¬¬труктивна рефлексiя не втрачає своєї цiнностi в наслiдок виявлення факту, що мрiя про унiверсальну та єдину реконструкцiю [рацiональ¬¬¬ну реконструкцiю - курсив авт.] нашого свiту є утопiя" [2.-с.490]. Будь яка реконструкцiя фрагментарна. I здається, що деструкцiя єдиний варiант реконструкцiї, яка з самого початку визнавала фра㬬¬ментарнiсть власної реконструкцiї. Однак, деконструкцiя не спраць¬¬¬овує, коли "нашi" фрагментарнi реконструкцiї, а також реконс¬¬¬трукцiї, що протистоять "нашим", дозволяють досягати "легкого взବ¬їмного регулювання" (Гудмен) норм i стандартiв, умоглядних основ¬положень, яке становить продуктивне джерело їх змiни.
Отже, завдяки реконструктивнiй рефлексiї фрагментарне реконс¬¬-труювання стає здатним до зворотного зв'язку, до рацiонального самокоректування норм i стандартiв: заснованi на усталених нормах i стандартах реконструкцiї дозволяють вiдкривати факти, якi при第¬водять до змiни уявлень, що складали джерело цих норм i стандартiв [позитивне визначення реконструктивної рефлексiї]. Таким чином, наявнi норми i стандарти наукового пiзнання (i будь-якого iншого) складаючи iсторичний здобуток стають непересiчною (тобто абсолют¬¬¬ною, а не релятивною) умовою нових, кращих, бiльш ефективних норм i стандартiв. Яскравим прикладом слугує вiдкриття аномальних явищ, якi стали джерелом наступних за класичною фiзикою I.Ньютона теорiй - вiдносностi та квантової механiки, з вiдповiдними методологiями, стандартами i нормами.
Читач знайомий з основами фiлософiї Гегеля i марксизму одразу помiтить спорiдненiсть реконструктивної рефлексiї зi знаменитою "дiалектичною спiраллю" розвитку через повернення до попередньо пройдених етапiв (основне положення дiалектичного методу).
Проте, ця схожiсть не є тотожною. На вiдмiну вiд принципiв дiалектики Гегеля i Маркса, як вчення про розвиток Унiверсуму, принцип реконструктивної рефлексiї, будучи спорiдненим з дiалеꬬ¬тичним методом, не ототожнює дискурсивну процедуру побудови мiрк󬬬вання з властивостями буття за межами цих мiркувань.
Зазначенi дiалектичнi фiлософiї є типовими зразками вчення, що тяжiють до описiв Унiверсуму через виявлення єдиної першопричини усiх процесiв подiй. Однак, вiдрефлексованi переконання про нବ¬явнiсть єдиної субстанцiї вимагають доведення, що вона (субс¬¬¬танцiя) вже вiдома, вже визначенi та описанi усi її iстотнi влас¬¬¬тивостi. За iнших уявлень неможливо вести розмову про єдину субс¬¬¬танцiю взагалi [Детально див.:14.-с.119-127].Мовчазне (невiдрефлексоване) прийняття положення, що вже визнବ-ченi та описанi властивостi субстанцiї, вимагає, щоб iснуюче у м謬¬нулому, сучасному чи майбутньому тлумачили як "продукт" (саморуху, саморозвитку, самореалiзацiї) однiєї єдиної субстанцiї (наприклад: природа, дух, матерiя). При цьому редукцiя полягає у тому, щоб буття витлумачити як модифiкацiю, трансформацiю та метаморфозу оᬬ¬раної теоретиком субстанцiї, її "першоначала". А реалiзацiя дବ¬ного принципу вiдбувається через процедуру редуктивного пiдведення явищ пiд наперед означенi всезагальнi властивостi першоначала. От¬¬¬же, у виглядi останнього, ми маємо фiлософiю ототожнення субс¬¬¬танцiї та форм iснування.
Але таке ототожнення не орiєнтує на примноження вже набутого знання про iснуюче. Фактично, переказ , що пропонує нам така фiл¬софiя "вiдмовляється" вiд доведення, оскільки у ньому воно немо欬¬ливе, бо "усе є одне й те саме" (чи дух - чи матерiя). Звiдси нବ¬роджується антирефлексивне бажання шукати "тисяча + ще одну" д嬬¬монстрацiю дiалектики Природи. Вiдповiдно не iснує проблеми з'яс󬬬вання взаємозв'язку рiзних форм iснування, бо рiзноманiсть це лише "позiрнiсть".
Науковий рацiоналiзм, на вiдмiну вiд зазначеного типу фiлософс¬¬-твування, визнає за можливе начало наукових мiркувань тiльки ознବ¬чення основоположних характеристик самого себе, своєї думки як пiдстави для наступних думок, а не iснуючого поза думкою. Дiйснiсть для науки завжди є те невiдоме, що потрiбно пiзнати. Iнакше наука втрачає сенс свого iснування. Для наукового свiгляду обов'язково повинно буди щось невiдоме.