Проблема реконструкцiї наукового знання
Враховуючи вищезазначене не можна обминути проблеми взаємозв'я第¬ку можливостей реконструкцiї в умовах реальної релятивiзацiї осн¬воположень наукових мiркувань.
Релятивiзмом називають принцип, згiдно з яким утверджується вiдноснiсть будь-якого знання. Виходячи з факту принципової непо⬬¬ноти знання, його постiйного доповнення, змiни, фаллiбiлiстичного спростування, що докорiнно змiнюють уявлення про навколишню дiйснiсть, заперечується iснування сенсу для використання поняття "абсолютна iстина".
Методологiчну основу релятивiстських уявлень визначають нас¬¬¬тупнi положення: редукцiювання загального до одиничного та iндивiдуального; врахування суб'єктивних та психодинамiчних фаꬬ¬торiв пiзнання; заперечення каузальної наступностi в процесах; визнання домiнування мiнливостi у наукових уявленнях та поняттях.
Релятивiсти систематично звертають увагу на догматичнiсть абс-лютиських версiй детермiнiзму, класичного рацiоналiзму i холiзму. Не викликає сумнiву, що критичний пафос релятивiзму стимулює фiл¬софiв на з'ясування проблеми спiввiдношення сущого i належного, фактiв i цiнностей, природи антиномiй та парадоксiв, аномалiй та суперечностей.
Однак досягнення критичних мiркувань релятивiзму принципово не можуть переважити некритичне вип'ячування релятивiстами суб'єкти⬬¬ного фактору, заперечення обумовленостi процесiв пiзнання об'єк¬¬¬тивними обставинами. Цей недолiк наявний, насамперед, у радикаль¬¬¬ному релятивiзмi, який тяжiє до фiлософiї суб'єктивного iдеалiзму, переконань агностицизму. Найбiльш яскраво абсурднiсть постулатiв крайньої версiї релятивiзму виявляє себе в етичнiй проблематицi, що нерiдко вступає в позу вiдвертого аморалiзму.
Релятивiзм безпосередньо пов'язаний з методологiчними постулବ¬тами плюралiзму. Плюральнi установки зумовлюють актуалiзацiю п謬¬тання про спiввiдношення абсолютного i вiдносного, унiверсального i локального. Взаємозалежнiсть плюралiзму i релятивiзму особливо виразна в головних тезах - децентрованої "фiлософiї" (Фуко), рад謬¬кальної деконструкцiї знання (Ж.Деррiда), вiдмовi вiд пошуку дос¬¬¬товiрного (С.Тулмiн), дезавулювання дискурсу "Загального" як дискурсу "Влади" (Ж.Ф.Лiотар), знання як інтерпретація "текстiв" за допомогою довiльних "словникiв" (Р.Рортi), методологiчного анархiзму (П.Фейєрабенд).
Розповсюджений аргумент на захист релятивiзму полягає в твер䬬-женнi, що заперечення "загальних iстин", "спiльних критерiїв", обов'язкових правил та iнших аналогiчних положень гарантує свободу iндивiда, забезпечує лiбералiзацiю i гуманiзацiю суспiльного життя (Р.Рортi)[Див.:7.-с.127-143]. Фiлософи, що спираються на принципи плюралiзму i релятивiзму цiкавиться такими питаннями, як н嬬¬сумiрнiсть, конфлiкти, катастрофи, граматичнi парадокси. Носiї тବ¬кого мислення вважають власну еволюцiю переривчастою, катастроф¬¬¬ічною, нелiнiйною, парадоксальною [Див.:8.-p.7-12].Однак, фундаментальний недолiк такого мислення одразу виявляє себе, коли прагматичне чи праксеологiчне тлумачення корисностi сବ¬ме через протиставлення своєї позицiї поняттю "iстина" не може п¬яснити здатностi людини бути реальним, а не мiстичним началом iнн¬вацiї, творення ще не iснуючого та нiколи не iснувавшого, тобто самореалiзацiї унiкальностi "Я"[Див.:9.-с.21-33]. Тому релятивiзм, як принцип, згiдно з яким утверджується вiдноснiсть будь-якого знання, "не витримує" перед послiдовною фiлософською рефлексiєю. Маючи певнi досягнення у якостi варiанту критичного мiркування р嬬¬лятивiзм не здатен до критичного самоаналiзу. Тому цiлком доречною виглядає пропозицiя визнання релятивiзму принципом побудови дофiлософського (дорефлексивного) мiркування.
Наголошуючи на дофiлософськiй природi релятивного мислення слiд звернути увагу на характернi особливостi фiлософiї, що вiдрiзняють її дискурс вiд iнших.
Так, в "Анонiмних пролегоменах до платонiвської фiлософiї" зазначено, що "Навчившись у поетiв оспiвувати порядок сущого, Плବ¬тон кращий за них ось у чому: розповiдь поетiв бездоказова i, згiдно зi словами Платона, емоцiйна i афективна; його ж висловлю¬¬¬вання завжди обґрунтовані; окрiм цього, вiн кращий за них у благ¬чеснотах своїх мiфiв"[Див.:10.-c.483].
Враховуючи наведену оцiнку зробленого Платоном та безпосереднiй переклад вiд грецької слова "мiф" як "переказ", пiсля елементарн¬го аналiзу можна запропонувати обґрунтування, що будь яка "оповiдь" заради самої "оповiдi" може класифiкуватися як мiф. А те, що називають "мiфологiчним свiтоглядом" цiлком слушно можна iнтерпретувати через вираз: "розповiдаючий свiтогляд".
Стосовно аналiзу здатностi до мiркувань, поряд з iдеєю "пер嬬¬казу" iнодi висувають поняття "демонстрацiя". Але проведений американським фiлософом Хiларi Патнемом аналiз дозволив визначити, що "Можливою, пропозицiєю буде, що усi речi не можуть бути "вис¬¬¬ловленi", а можуть бути лише "показаними". Однак проблема поля¬¬¬гає у тому, що речi, якi "показанi" нам при поясненнях системବ¬тичної суперечностi, можуть бути показанi лише за допомогою вис¬¬¬ловлювання. Iдея про те, що iснують дискурсивнi думки, якi не м¬жуть бути "висловленi", є формалiстична хитрiсть, яку я не р¬зумiю"[2.-с.480]. Тому зупиняючись на переказi (текстах, трактବ¬тах), як на емпiрично наявному предметi аналiзу (принаймні у виглядi вимовленої iнформацiї) ми можемо лише вважати, що iснує дещо за висловленим, одночасно, вважаючи так ми не виходимо за межi вис¬¬¬ловлювання.