Проблема реконструкцiї наукового знання
Сутнiсть революцiйного перетворення, що аналізувалось вище, з нашої точки зору, можна в гранично загальному виглядi виразити кବ-тегорiальною формулою - перехiд вiд "єдиного" до "багатьох". Дiйсно, постараємось пригадати геометричний "початок" аналiзован¬го процесу. Адже сам вiн (виникнення неевклiдових геометрiй) ознବ¬чало перехiд вiд єдиного до багатьох. I саме цей математ謬¬ко-логiчний "початок" розвинувся при допомозi підтвердження i збବ¬гачення його абстрактного змiсту - змiстом конкретним, фiзичним, розвинувся в "систему мислення", у новий спосiб теоретичного пiзнання. "Множиннiсть", коли поряд iз евклiдовою iснують також i некласичної геометрiї (елiптичної, сферичної, свiтової), "увiйшла" в сам принцип модельного вiдображення фiзичної реальностi. Поклବ¬дений в основу математико-фiзичного континууму принцип "iз¬морфiзму" утворюючих його iдеально-числової, геометричної, алгеᬬ¬раїчної, експериментальної, теоретико-конкретної фiзичної реаль¬¬-ностей був перетворений i замiнений принципом "гомоморфiзму". Г-моморфiзм - це множинна, така, що задається "вiдображенням" на множинах операторiв, функцiоналiв, а не взаємнооднозначна, вiдповiднiсть.
Принцип "множинностi" поступово увiйшов у всi поняття класичної механiки, породжуючи їх узагальнюючi багатозначнi концептуальнi структури. Цей потiк породжень нового концептуального смислу зବ-вершується в переходах вiд iнварiантностi до коварiантностi, вiд дослiдження фiзичного тiла як одиничного екземпляру відповідного класу об'єктiв до розгляду його як конфiгурацiйного розмаїття, "ансамбля елементарних частинок" тощо.
Революцiйний потiк аналiзованих подiй перетворив i категорiаль¬¬¬ний лад всього наукового мислення, включаючи фундаментальнi фiл¬софськi смисли категорiй субстанцiя, матерiя, простiр-час, рух. Лапласiвська форма жорсткого однозначного детермiнiзму поступилась рiзноманiтностi форм "слабкої" детермiнацiї, імовірнісної, стохас¬¬¬тичної. Безперервнiсть математичного вiдображення та iдеал абс¬лютної точностi поступились мiсцем "iнтервальному мисленню", де точнiсть задається умовами експерименту (тим, що знаходиться за межами мислення) i можливостями вимiрювальної технiки не побiчно, а безпосередньо, змiстовно-фiзично.
Однак, цей процес релятивiзацiї i породження багатозначних смислiв традицiйних понять був багатий також переходами до нового рiвня стабiльностi, до якiсного нового типу "абсолютної точностi" (постiйна Макса Планка, формули розсiювання i розподiлу потокiв взаємодiючих елементарних частинок, i навiть принципи невизнач嬬¬ностi Паулi-Гейзенберга, так само як i принцип додатковостi Бора та iншi фундаментальнi вiдкриття квантово-механічних ефектiв, зବ¬конiв i закономiрностей), що задовольняв новим i бездоганно задବ¬ним "стандартам" i нормам вже власне "фiзичної точностi".
Так класичне i некласичне природознавства, окрiм всього iншого, пiдготували ґрунт для нової "хвилi" i форми їх математизацiї, яка з'явилась з моменту виникнення "теорiї множин" Георга Кантора i по мiрi переходу всiх областей класичної математики на теоретико-мн¬жинну мову. Однак, цей же процес привiв вже не до локальної, як у випадку з неевклiдовими геометрiями, а до глобальної революцiї в пiдвалинах природознавства i математики, яка почалась i розвивବ¬лась у тих же iсторико-хронологiчних межах.
За визначальну iдею, що слiдує з нашої реконструкцiї когнiти⬬¬ного нерозумiння, маємо положення про наявнiсть в фiлософiї науки своєї особливої форми наукового вiдкриття - вона постiйно встано⬬¬лює межi мiж вiдомим i невiдомим через демаркування зрозумiле-не第¬розумiле. Тому за одну з її головних функцiй можна вважати реконс¬¬¬труктивне виявлення феноменiв когнiтивного нерозумiння, дослiджен¬¬¬ня його причин i джерел, що вiдкриває шляхи до нових інтерпретацій, обґрунтування нових "смислiв" i "значень".Не можна обминути наступного питання. Чи може фiлософiя залуч謬¬ти до свого фiлософського "арсеналу" виявленi та сформованi за її безпосередньої участi методологiчнi надбання реальної науки?
На це питання, на мою думку, вiдповiдь повинна бути негативною. Та чи iнша методологiя наукового пiзнання, незважаючи на її реф¬¬¬лексивне виявлення та обґрунтування, визначає у пiдсумку вiдношен¬¬¬ня "свiдомiсть - незалежна вiд свiдомостi дiйснiсть". Тому на󬬬кова методологiя залишається для фiлософiї предметом рефлексивного дослiдження. Навiть iсторiя фiлософiї є лише iсторiя, а не фiл¬софiя. I хоча ця теза вступає у суперечнiсть з великим колом фiл¬софiв, що мiркують iнакше, а також заперечує вiдому тезу Гегеля про iсторiю фiлософiї як "дiйсну фiлософiю", вона може мати за своє вагоме обґрунтування саму iдею (того ж самого Гегеля) про вiдмiннiсть "iснуючого буття" i "дiйсного буття". Так, через вик¬ристання вирiзнення понять "дiйсна фiлософiя" та "iсторiя фiл¬софiї", не зважаючи на вiдмiннiсть iнтерпретацiї та реконструкцiї, "iсторiя" нiколи не буде являти собою вiдтворення усiєї повноти "дiйсного". Інтерпретація усiх контекстiв чи реконструкцiя усiєї повноти "картини" взагалi нiкому непотрiбна, оскiльки кожна окрема реконструкцiя, сама по собi, є нове неповторне буття фiлософiї, що стає причиною появи нових наслiдкiв. Якщо відсутнє це "нове" буття, тодi відсутня фiлософiя, відсутня проблема, відсутнє реф¬¬¬лексивне вiдношення одного переказу до iншого. Спроба знайти в iсторiї фiлософiї "святе писання" логiчно повинна завершитися витiсненням науки i фiлософiї теософiєю, релiгiєю, iдеологiєю [Див.:6.-с.73-75].