Проблема реконструкцiї наукового знання
Розглядаючи будь який міфологічний переказ як iснуючий сам по собi, без порiвняння його будь iз чим, ми помiтимо, що вiн сам¬достатнє синкретичне утворення зi своїм порядком та змiстом. Влас¬¬¬не те, що ми називаємо "мiфологiчним свiтоглядом" є рiзнi перекବ¬зи, якi не спiввiдносяться мiж собою, не впливають одне на одного, цiлком самодостатнi сюжетно. Мiфи, як i казки, що кожний iз нас слухав у дитинствi, iснують поряд i не заважають одне одному. Розглядаючи випадки, коли кiнематографи роблять спробу синтезувати казки не важко помiтити, що виникає або нова казка зi своїм унiкальним сюжетом, або хаос невдалого твору.
Використовуючи зазначений змiст поняття "переказ" для розгляду фiлософiї, в якостi окремого iсторичного типу свiтогляду, маємо пiдстави щоб зазначити, що тут перекази не iснують самi по собi. В фiлософiї вони, навпаки, спiвзалежнi та постiйно спiввiдносяться. Порiвняння, спiвставлення, визначення спiвзалежностей однiєї ро第¬повiдi по вiдношенню до другої є форма буття фiлософiї. Сама сп嬬¬цифiка фiлософського мислення, що визначається поняттям "реф¬¬¬лексiя", складає безпосереднє спiвставлення переказу з переказом про переказ.
На вiдмiну вiд фiлософiї у релiгiях вiдношення мiж переказами має iншу форму - канонiзоване "святе письмо" складає еталон "Слова", з яким (i за змiстом, i за формою) повиннi бути узго䬬¬женi усi iншi розповiдi. Толмуд, Бiблiя, Коран є лише переказ Сл¬ва божого, який здiйснили довiренi Богу особи (пророки).
У свою чергу, науковий свiтогляд, вперше, пропонує вийти за межi переказiв. Подiляючи знання про свiт на факти, гiпотези i т嬬¬орiї, вiн вимагає порiвнювати перекази про свiт iз самим свiтом, а не розповiдями про нього. Тому, виключно, стосовно наукового пер嬬¬казу ми i маємо сприймати наведене вище зауваження Х.Патнема. У своїй вiдмiнностi вiд фiлософiї, мiфологiї та релiгiї, наука пр嬬¬тендує на можливiсть співвідношення переказу iз чимось зовнiшнiм щодо нього. За iнших умов не може йти навiть мови про iснування науки як чогось вiдмiнного вiд iнших свiтоглядних форм.Конкретним виявом методологiчної вiдмiнностi фiлософського п嬬-реказу вiд наукового вважається дискурс. Нагадаємо, що дискурс (пiзньолат. вiд discursus - мiркування, аргумент) - теорет謬¬ко-аналiтична процедура та метод наукового аналiзу з акцентуванням уваги на логiчних та понятiйних елементах i засобах аналiзу. Сь¬¬¬огоднi дискурс вважається (Джефрi Александер, Ентонi Гiдденс) г¬ловним шляхом взаємодоповнення рiзних пiдходiв, шкiл та традицiй в соцiальних науках. У дискурсi втiлюється специфiка соцiального пiзнання з його вiдмiннiстю вiд природничонаукового "пояснення". В ньому робиться наголос на формально-логiчнi мiркування, таким ч謬¬ном, що у його фокусi знаходиться сам процес аналiзу, а не резуль¬¬¬тати останнього.
Слiд визнати i наступну особливiсть дискурсу. Так, якщо для А.Ф.Лосєва [Див.:11] позитивне означення поняття "мiф" уявлялося принципово неадекватним i вiн систематично використовував лише н嬬¬гативну форму: "мiф це не...", то ми застосовуючи поняття "дис¬¬¬курс" отримуємо пiдстави для визнання, що аутентичне (античному) тлумачення мiфу як переказу є найбiльш адекватна i точна форма й¬го визначення. Мiф як необмежений переказ є наслiдок безпосереднь¬¬¬ої реалiзацiї стихiї чистого уявлення.
Бажання розчинитися у стихiї чистого уявлення подекуди п嬬-реслiдує кожну людину, що, на мою думку, є наслiдком усвiдомлення межi своїх можливостей, смертностi та неможливостi досягти абс¬лютних iдеалiв (краси взагалi, щастя, добра без зла, необмеженостi благ, здатностi бути кращим спортсменом завжди та т.п.). Таке усвiдомлення тимчасовостi власного буття, яке здобувається за д¬помогою здатностi до континуально побудованого продуктивного уя⬬¬лення, викликає вiдчуття страждання, а тому шукає порятунку в тих самих джерелах, у самозаспокоєннi безперервнiстю гри уявлень, тобто у самiй здатностi континуально уявляти.
Спiввiдносячи такий варiант гри продуктивної здатностi до уя⬬¬лення з фiлософською рефлексiєю можемо запропонувати наступне тл󬬬мачення фiлософiї - це форма iнтелектуального експериментування з уявленням нескiнченого за допомогою занурення обмеженого у необм嬬¬жене. Здiйснюється така когнiтивна дiя через дискурсивний дiалог.
Рефлексiя (вiд лат. reflexio - обернутiсть до начал) - це, перш за все, спосiб фiлософських мiркувань, який полягає в постiйному врахуваннi наявностi самоусвiдомлення власного "Я".
Слiд нагадати, що на думку Св.Августина, Т.Кампанелли, Р.Дека𬬬та рефлексiя - це самоусвiдомлення власного "Я", обов'язкове нବ¬чало iстинного пiзнання; джерело знання про внутрiшнi дiї свiд¬мостi (Дж.Локк, Г.В.Лейбнiц); взаємне вiдображення одного в друг¬му (Е.Гуссерль). Гегель, у свою чергу, розробив першу теорiю логiчної рефлексiї, пiд якою вiн розумiв спiввiдноснiсть кат嬬¬горiй.
Аналiз рiзноманiтних способiв фiлософських мiркувань дозволяє виводити ряд особливих рефлексивних понять: "рефлексивна множина" - множина, яка еквiвалентна власнiй пiдмножинi (наприклад, список усiх спискiв є також список, що являє собою пiдмножину всiх спискiв); "рефлексивнiсть" - вiдношення, коли кожний елемент мн¬жини знаходиться у даному вiдношеннi до самого себе; "закон реф¬¬¬лексивностi матерiальної iмплiкацiї" - теорема обчислення висло⬬¬лювань "Якщо p, то р"; "рефлексивнiсть вiдношень висновкiв" ¬¬¬згiдно з яким, кожний елемент множини знаходиться у заданому вiдношеннi до самого себе; "закон рефлексивностi рiвностi" - "A = A"; "рефлексивнiсть рiвностi" - аксiома обчислення предикатiв першого порядку, що визначає "Для кожного x, завжди х дорiвнює х"; "реконструктивна рефлексiя" - заснованi на усталених нормах i стандартах реконструкцiї дозволяють вiдкривати основоположення, якi призводять до змiни уявлень, що складали джерело цих норм i стандартiв.