Фiлософiя науки як об'єкт дослiдження

У свою чергу, в працях Iмре Лакатоса [Див.:18.-с.323-336; 25.-с.106-135] було показано, що нi генiальнiсть яскравих особис¬¬¬тостей, нi еврiстичнiсть та зручнiсть нового знання не стають вирiшальними аргументами для наукового товариства у процесi ви第¬нання новацiї, бо бiльшiсть учених завжди є частка конкретної на󬬬кової школи, яка дотримується "своїх" "загальноприйнятих" уя⬬¬лень. Новi уявлення просто не розумiються, а тому не сприймаються абсолютною бiльшiстю (в цьому нерозумiннi немає нiчого дивного). А оскiльки пропонується нове, яке заперечує опрацьовану систему уя⬬¬лень, тодi воно для традицiйно налаштованого мислення є "антина󬬬кове" - за межами здорового глузду (у значеннi Дж.Е.Мура [Див.:10-с.130-154]).

Визначення процесу, за допомогою якого реально знiмається вкବ-зана проблема, вдалося зробити Т.Куну через аналiз процесiв вiдновлення наукових кадрiв певної наукової школи. Безпосередньо онтологiчно методологiчну функцiю, як визначив Кун, виконують пiдручники та посiбники (з фiзики, математики, хiмiї та тощо), якi створюються вiдповiдними науковцями, що завжди мають власнi нау¬¬-ковi уявлення. Написання навчального посiбника супроводжується д謬-дактичною обробкою iсторiї науки окремим ученим (найчастiше н嬬-усвiдомлено). Оскiльки кожен пiдручник є систематизований виклад вiд "простого" до "сучасного" надбань певної галузi пiзнання, тодi "сучаснi" уявлення автора повиннi несуперечливо вкладатися у зବ-гальнонауковий iсторичний здобуток. У виглядi пiдручника iсторiя, вiдабстрагована вiд хронотопностi iсторичної емпiрiї, стає реально "дiючим" методом не тiльки рацiонального єднання нових наукових уявлень з попереднiми у несуперечливу систему, а й методом форму¬¬-вання нової парадигми, нової наукової школи, нового товариства о䬬-нодумцiв. У цiєї методологiї методи дедукцiя, iндукцiя знаходяться у логiчному пiдпорядкуваннi новiй класифiкуючий системi (кон¬¬¬венцiя) та методу фальсифiкацiї, як засобу обґрунтування наук¬востi нової конвенцiї.На вiдмiну вiд методологiчного фальсифiкацiонiзма, для iстори第¬му вихiдним пунктом є не встановлення гiпотези, котра фаль¬¬-сифiкується (а отже - логiчно несуперечлива), а визначення метод-логiчного принципу свiдомої систематизацiї наукових знань для вирiшення конкретних наукових проблем: парадигми чи дисциплiнарної матрицi (Кун), дослiдницької програми (Лакатос), концептуальної змiни (Тулмiн), полiферацiї та теоретичної впертостi (Фейєрабенд). Iсторизм виявляє, що проста фальсифiкацiя (у попперiвському р¬зумiннi) не приводить до остаточного вiдкидання вiдповiдного твердження. Таким чином зникають великi негативнi вирiшальнi експер謬¬менти Поппера як засоби остаточного встановлення найбiльш близької до iстини теорiї. За Поппером, вирiшальний експеримент описується деяким прийнятим базисним твердженням, несумiсним з теорiєю, згiдно ж методологiї iсторизму - нiяке прийняте ним базисне твердження сବ¬мо по собi не дає вченому права вiдкидати теорiю. Такий конфлiкт може породжувати проблему (бiльш-менш важливу), але нi за яких умов не може вирiшити її. Тому попперiвська модель "пропозицiй та спростувань" спирається на думку, що за висуненням пробної гiпот嬬¬зи слiдує експеримент, який показує її хибнiсть. Iсторизм же ви第¬нає, що для системи теорiй (науки) жоден експеримент не є вирiшальним в той момент, коли вiн проводиться, а тому "зростан¬¬¬ня" наукового знання вiдбувається як слiдування варiацiй теорiї одного роду. Цi родовi особливостi науки формуються саме за доп¬могою iсторизму, який зобов'язує науковцiв неусвiдомлено ставати на позицiї саморефлексiї у процесi обґрунтування iсторiєю своїх особистих наукових уявлень. Отже написання нормального пiдручника обов'язково перетворює науковця у фiлософа науки, що дотримується певної методологiї.

На вiдмiну вiд iндуктивiзму, iсторизм визнає, що теоретична нବ¬ука прогресуюча (та, що має майбутнє) тiльки тодi, коли емпiричн¬му ростовi передує її теоретичний рiст, тобто коли вона може п嬬-редбачати новi факти. I навпаки - теорiя регресує, якщо її теор嬬¬тичне зростання вiдстає вiд її емпiричного, тобто якщо вона дає тiльки запiзнiлi пояснення або випадкових (непередбачених) вiдкриттiв, або фактiв, передбачуваних та вiдкритих носiями конк󬬬руючих теорiй. Якщо певна наукова школа чи традицiя (парадигма, концепцiя, дослiдницька програма) прогресивно пояснює бiльше, анiж конкуруючi, то вона витiсняє їх i останнi можуть бути вiдкинутi.

У межах парадигми, теми, дослiдницької програми - деяка теорiя може бути замiнена на кращу теорiю, тобто таку, котра пропонує узагальнення бiльшої кiлькостi емпiричних даних, анiж її попере䬬¬ниця, частина якого в подальшому підтверджується. Таким чином, п¬ряд iз використанням принципу фальсифiкацiї, iсторизм визнає, що науковий прогрес виражається скорiше прикладами верифiкацiї додат¬¬-кового змiсту теорiї, а не тiльки фальсифiкуючими прикладами. Емпiрична "фальсифiкацiя" i реальна "вiдмова" вiд вже створеної теорiї розглядаються у якостi незалежних подiй.

Так, за допомогою вчення про дослiдницькi програми як теорiю наукової рацiональностi, iсторизм свiдомо доповнює iнтерналiськi принципи екстерналiськими, оскiльки, ця методологiя проводить вiдрефлексовану демаркацiйну лiнiю мiж зовнiшньою i внутрiшньою iсторiєю [Див.:18.-с.322-336]. Бiльш того, це вважається єдиним п-ясненням рiзної швидкостi розвитку рiзних парадигм, концептуальних зрушень чи дослiдницьких програм.

В фiлософськiй лiтературi набула поширення мiфологiзована версiя тлумачення концепцiї "методологiчного анархiзму" П.Фейєрବ-бенда та двух його принципiв: "полiферацiї теорiй"; "неспiвмiрностi теорiй". У рiзних її варiацiях не помiчають, що Фейєрабенд доводить безпiдставнiсть iлюзiй про можливiсть iснуван¬¬¬ня "когнiтивно єдиної науки", а його принципи становлять метод¬логiчне обґрунтування та рацiональне пояснення процесу "подiлу" наук. Так, "фiзика ядра" неспiвмiрна з "фiзикою класичної м嬬¬ханiки", хоча обидвi цi науки є наслiдок "полiферацiї" "єдиної фiзики". Ця концепцiя важлива тим, що вона спростовує уявлення, яке криється за поняттям "диференцiацiя науки". Останнє поняття вимагає обов’язкового вiрування в iснування єдиної науки, що не вiдбувається при використаннi поняття "полiферецiя". Згiдно з п¬няттям "полiферацiя" "єдина Наука" можлива лише у виглядi соцiального iнституту; як "екстернальний", а не когнiтивний ф嬬¬номен.Виходячи з того, що в методологiчному анархiзмi полiферацiя розглядається у зв'язку з фактами iгнорування "наявних" метод-логiчних норм i правил, рiзнi дослiдники творчостi П.Фейєрабенда роблять висновок про його концепцiю як про пропаганду суцiльного iррацiоналiзму. Однак, нiхто не знайде у П.Фейєрабенда тези про заперечення логiко-математичних процедур пiзнання, а вiдповiдно ¬¬-здатностi розуму бути у злагодi iз самим собою [Див.:18. -с.419-470]. Таким чином безперечним досягненням фiлософiї метод-логiчного анархiзму слiд визнати змiстовне загострення проблеми взаємовiдношення iнтерналiської i екстерналiської iсторiї науки.