Фiлософiя науки як об'єкт дослiдження

Продуктивне застосування моделi К.Поппера було запропоновано Iмре Лакатосом [Див.:18.-с.322-336], який на основi iдеї "рацiональної реконструкцiї науки" запропонував концепцiю клବ-сифiкацiї методологiй фiлософiї науки у порядку: методологiя iндуктивiстiв; методологiя конвенцiоналiстiв; методологiя фаль¬¬-сифiкацiонiстiв; методологiя науково-дослiдницьких програм. Однак, аналiз iдей I.Лакатоса проведений П.Фейєрабендом та Х.Патнемом в謬¬явив ряд проблем пов'язаних з поняттям "рацiональна реконс¬¬-трукцiя", що стало причиною втрати зацiкавленостi до такого розм嬬-жування методологiй.

Як виявив порiвняльний аналiз, розкриття еврiстичностi та ро第¬виток запропонованої класифiкацiї з урахуванням наявної критики, можливе за допомогою методологiчного застосування рефлексiї, що потребує певних змiн у самiй концепцiї класифiкацiї.

Модельно, iдея рефлексiї, як методу передбачає здатнiсть до ут¬¬-ворення уявлення з наступним його аналiзом у незмiненiй формi. Д-давання до "першого" уявлення нових значень та смислiв без ви第-начення наявного у ньому з самого початку вважається метод-логiчною помилкою. Зупинка мислимого його перетворенням на предмет умоспоглядання, за звичай, алегорично визначається через образ "подвоєння думки", що формально виявляє заборону додавання до пе𬬬шого мислимого уявлення будь-яке нове. Термiнологiчно таке по䬬¬воєння i називають "рефлексiєю".

Однак, звичний термiн має специфiчний недолiк, оскiльки не здiйснює вирiзнення думки про думку, а буквально ототожнює аналiзуюче уявлення з предметом аналiзу, перетворюючи вимогу заб¬рони вносити змiни у "перше мiркування" (про предмет рефлекси⬬¬ної думки) на саму думку взагалi.

На мою думку, рефлексiю бiльш вдало визначати не через поняття "подвоєння", а через поняття "постуявлення", яке дозволяє дотриму¬¬-ватися принципу зупинки спонтанностi продуктивної здатностi до уявлень та враховує вимогу дотримання формальної тотожностi пре䬬¬мету з його спогляданням. Як процес постуявлення, що виникає у формi рефлексивного мiркування, фiлософiя може розглядатися як безпосереднє умоспоглядання, яке "спостерiгаючи" за уявленнями "боїться" пропустити найважливiше та додавати щось вiд себе. Споглядання повинно бути феноменологiчно чистим. Абсолютна об'єк¬¬¬тивнiсть - ось формальне кредо фiлософiї.У свою чергу тотальна самоконтрольованiсть перетворює фiлософiю на своєрiдного "демона рацiональностi". Завдячуючи методу реф¬¬-лексiї будь-яку iррацiональнiсть фiлософiя здатна перетворити на форму чистого уявлення, що дозволяє через дiяльнiсть самототожнь¬¬-ого Cogito умоспоглядати цi уявлення без порушення злагоди суб'єк¬¬¬та iз самим собою.

Саме як варiант саморозгортання рефлексивного умоспоглядання можна розглянути наступну множину методологiй фiлософiї науки: iндуктивiзм, конвенцiоналiзм, фальсифiкацiонiзм, iсторизм, як предмет реконструктивної рефлексiї.

1. Iндуктивiзм.

Однiєю з найбiльш впливових методологiй науки є iндуктивiзм. Згiдно цiєї методологiї, тiльки тi судження можуть бути прийнятi як науковi, котрi або описують чiтко встановленi факти, або є їх неспростовними iндуктивними узагальненнями. Коли iндуктивiзм при鬬-має наукове положення, тодi вiн приймає його як достовiрно iстин¬¬¬не, i, якщо воно не є таким, то iндуктивiзм його вiдкидає. Суджен¬¬¬ня має бути або доведене фактами, або виведене - дедуктивно чи iндуктивно - з ранiше доведених суджень.

Кожна методологiя має свої особливi епiстемологiчнi проблеми. Iндуктивiзм, наприклад, повинен надiйно встановити iстиннiсть "фактуальних" положень та обґрунтованість iндуктивних виведень, визначити умови за яких емпiрична гiпотеза чи теорiя визнаються науково прийнятними.

Iндуктивiзм прагне показати, що судження не доведене - тобто є псевдонауковим - а не те, що воно хибне. Науковий прогрес, згiдно з iндуктивiзмом, полягає у розвiнчаннi iррацiональних уявлень, котрi необхiдно видалити з науки i перевести в iсторiю вiрувань (псевдонауки). Справжня наука, на думку iндуктивiстiв, починається з самих останнiх емпiричних даних. Класичний iндуктивiзм предста⬬-никiв аналiтичної фiлософiї визнавав ряд фiлософських проблем у якостi наукових тiльки в формулюваннях конкретних фiлософiв: вирiшення Расселом проблеми визначених дескрипцiй [Див.:21. -с.11-27]; Фреге - про сенс i референцiї; Тарського - про iстину [Див.:22.-с.23].

Уявлення про цю методологiю набули найбiльшого поширення серед науковцiв у рiзних колах суспiльства. Так, уся проблематика, що охоплюється поняттям "теорiя множин", по сутi справи, являє собою реалiзацiю настанов iндуктивiзму, який вимагає обов'язкової ная⬬¬ностi емпiричної наочностi та здiйснення процедури верифiкацiї. Тобто, спочатку, "множини" мислилися як емпiрична даність, що може бути виявлена кожним математиком за допомогою звичайного абстрагування. Лише парадокси теорiї множин засвiдчили, що ми в謬-користовуючи поняття "множина" маємо справу з теоретичною конс¬¬-трукцiєю, а не емпiричною наочнiстю.