Фiлософiя науки як об'єкт дослiдження
Визначаючи мiсце методологiї фальсифiкацiонiзму в загальному процесi наукового поступу можна обґрунтувати тезу, що ця метод-логiя є форма створення розвинутої наукової теорiї.
Iсторично, фальсифiкацiонiзм виникає як спроба вирiшити пробл嬬¬му визначення "кращої" теорiї серед iснуючої множини кон¬¬-венцiонально сформульованих. Оскiльки множина таких теорiй, згiдно з принципом рекурентностi, може спиратися на один i той самий "ряд" емпiричних фактiв, епiстемологiчно усi теорiї рiвнозначнi. Тому К.Поппер, визнаючи себе послiдовником деяких iдей Пуанкаре, запропонував процедуру вiдкидання теорiй за допомогою їх системବ-тичного спростування. Як виявилося, iдея спростування теорiї фаль¬¬-сифiкацiєю стала основоположенням нової методологiї, що визначає умови "росту наукового знання", а не його систематизаторської оᬬ-робки.
Попперiвська дедуктивна модель наукової критики мiстить тiльки емпiрично фальсифiкованi просторово-часовi унiверсальнi судження (теорiї), вихiднi умови i їх наслiдки. Знаряддям критики є modus ponendo tollens: розрiзнюючий - категоричний висновок, що виникає коли наявна перша посилка у виглядi демаркуючого судження i друга - позитивно визначає один iз членiв демаркуючого судження, чим зବ-перечує другий ("А або В, або С"). Для Поппера аксіоматично обґрунтовані висловлювання "математична теорiя", "фiлософська т嬬¬орiя", "теорiя логiки" є принципово ненауковими (метафiзичнi), бо являють собою зразок унiверсального судження типу ad hoc, що не фальсифiкується. Останнє важливо пам'ятати оскiльки має поширення точка зору, яка вiдносить його всесвiтньо вiдомого учня математика I.Лакатоса до представникiв фальсифiкацiонiзму. Однак, Лакатос постiйно прагне вийти за межi просторово-часових теорiй.
Фальсифiкацiонiзм в своєму первинному варiантi приймає iндуꬬ-тивiстське положення - про доведенiсть суджень фактами i про нед-веденiсть теорiй. Тому в першому "конвенцiоналiстському" варiантi фальсифiкацiонiзм вимагав деякого (позаметодологiчного) "iндукти⬬-ного принципу" для того, щоб надати епiстемологiчної ваги його рiшенням слiд приймати тi чи iншi "базиснi" твердження як вiдповiднi фактам. Згодом, пiсля розгортання критики iсторицись¬¬¬кого мiфу про спрямованiсть i телеологiчнiсть iсторичних подiй д嬬-термiнованих загальними законами, що визначають фiнальний стан, фальсифiкацiя приймається як єдиний демаркатор.
Завершений фальсифiкацiонiзм вiдмовляється вiд аналiзу вiдн-шення "факт-теорiя" вважаючи за головний предмет свого дослiдження анти-iндуктивне вiдношення "теорiя-факт", що фiксується поняттям "гiпотетико-дедуктивна теорiя" [Див.:35. -с.26-30].
Взiрцями фальсифiкованих теорiй вважаються теорiї Ньютона, Максвелла, "походження видiв" Дарвiна, формули Релея-Джiнса i Вiна, фiзика Ейнштейна, їх улюбленi приклади вирiшальних експер謬-ментiв - це експеримент Майкельсона-Морлi, експеримент Еддiнгтона, пов'язаний iз затемненням Сонця, та експерименти Люм'єра i Прiнг-гейма.Дж.Агассi [Див.:25.-с.136-154] спробував перетворити фаль¬¬-сифiкацiонiзм в завершену несуперечливу систему. Зокрема, вiн довiв, що за кожним серйозним експериментальним вiдкриттям стоїть теорiя, котрiй це вiдкриття суперечить; що значення фактуального вiдкриття необхiдно вимiрювати значенням тiєї теорiї, котру воно спростовує. Агассi погоджується з тiєю оцiнкою "вирiшального екс¬¬-перименту", котру наукове спiвтовариство дає таким фактуальним вiдкриттям, як вiдкриття Гальванi, Ерстеда, Прiстлi, Рентгена та Герца; однак вiн заперечує "мiф" про те, що це були випадковi вiдкриття (як часто кажуть про чотири перших) або вiдкриття, що підтверджують тi чи iншi теорiї (як спочатку думав Герц про своє вiдкриття). Агассi прийшов до висновку: всi п'ять експериментiв були успiшними спростуваннями (фальсифiкацiями) - в деяких випа䬬¬ках навiть задуманими як спростування - теорiй, котрi науковець прагнув виявити i котрi в бiльшостi випадкiв дiйсно вiн вважав виявленими.
Iнтерналiську iсторiю в розумiннi попперiанцiв легко доповнити екстерналiськими теорiями зовнiшньої iсторiї. Так, Поппер вважав, що (з позитивного боку) /1/ головнi зовнiшнi стимули створення нବ¬укових теорiй виходять з ненаукової "метафiзики" i навiть з мiфiв (пiзнiше це було прекрасно проiлюстровано Койре), i що (з негати⬬¬ного боку) /2/ факти не являють собою такi зовнiшнi стимули: фаꬬ¬туальнi вiдкриття належать до ряду когнiтивних актiв, вони виникବ¬ють як спростування деякої наукової теорiї, i стають помiтними л謬¬ше в тому випадку, коли вступають в конфлiкт з деякими попереднiми очiкуваннями вчених. Обидвi цi тези являють собою нарiжнi каменi епiстемологiї фальсифiкацiонiзму. Пiзнiше П.Фейерабенд розвинув другу тезу, а саме - "швидке збiльшення теорiй може зовнiшнiм ч謬¬ном стимулювати внутрiшнiй процес фальсифiкацiй" [26.-с.6.]. Отже, теорiї, якi доповнюють фальсифiкацiонiзм, не повиннi обмежуватись розглядом виключно iнтелектуальних процесiв, що пiзнiше стало ос¬¬¬новою iншої методологiї - iсторизму.
Агассi пiдкреслював, що фальсифiкацiонiзм не в меншiй мiрi, анiж iндуктивiзм, суміщається з вульгарно-марксистським поглядом про вплив зовнiшнiх факторiв на науковий прогрес. тдина вiдмiннiсть у цьому вiдношеннi мiж iндуктивiзмом та фаль¬¬¬сифiкацiонiзмом полягає в тому, що для першого "зовнiшня" ексте𬬬налiська iсторiя повинна пояснити вiдкриття фактiв, тодi як для другого вона повинна пояснити винахiд теорiй.