Фiлософiя науки як об'єкт дослiдження

Мiфологiчна свiдомiсть створює ряд окремих проблем для фаль¬¬-сифiкацiонiзму. Наприклад, чому деякi вченi вважають вирiшальнi експерименти скорiше позитивними та верифiкацiйними, анiж негати⬬-ними i фальсифiкацiйними? Поппер для вирiшення цих проблем розр¬бив концепцiю "трьох свiтiв", що пояснює вiдмiннiсть об'єктивн¬го знання (в його "третьому свiтi") i перекручених вiдображень ць¬¬¬ого знання в iндивiдуальнiй свiдомостi.

Навiть приймаючи фаллiбiлiстичне тлумачення науки як безперер⬬-ного процесу росту знання (перманентний рух вiд пояснення до пояс¬¬-нення, вiд гiпотези до гiпотези, вiд проблеми до проблеми) немо欬¬ливо уникнути питання про роль доведення в науцi. Так, якщо роз㬬¬лядати фальсифiкацiю як джерело науковостi, тодi треба доводити, що ми взагалi здатнi щось остаточно фальсифiкувати (довести факт спростування). Потреба у здiйсненнi такого доведення викликана постiйною загрозою вiчного регресу дурної нескiнченостi, що ств¬рює умови для сумнiву в наявностi самого факту iснування самодос¬¬¬татньої фальсифiкацiї, як це було виголошено I.Лакатосом [Див.:33]. Проблема доведення найслабкiший пункт цiєї методологiї. Заперечити фальсифiкацiонiзм як принципово помилкову версiю ми не маємо права, бо достатньо звернутися до прискiпливого метод¬логiчного аналiзу становлення бiологiчної науки проведеного в книзi В.С.Крисаченка "Людина i бiосфера"(1998), щоб побачити, що вiдкриття знаменитої теорiї "Походження видiв" Чарльза Дарвiна вiдбувалося через послiдовне “фаллiбiлiстичне” спростування т嬬-орiй: "вiд першої до п'ятої".

Зазначимо, що фальсифiкацiонiзм набув широкого поширення в соцiологiчних дослiдженнях, якi вимагають обов'язкового обґрунтування "вибірки" збору емпiричної iнформацiї у виглядi гiпотези. У цiлому, головною сферою застосування даної методологiї можна визнати проблеми технiчного впровадження наслiдкiв фундаментальних наукових дослiджень, що охоплюється поняттями "прикладнi науки", "технiчнi науки", "iнженернi науки". Таким чином, стаючи науково сформованою формою технологiчного використання наукового знання методологiя фальсифiкацiонiзму може розглядатися у якостi засобу творення розвинутої наукової теорiї.Також слiд зауважити, що становлення розвинутих наукових теорiй на основi використання принципу фаллiбiлiзму та процедури фаль¬¬-сифiкацiї мають своєю родовою передумовою унiверсальнi судження типу ad hoc, що можуть формуватися через безпосереднє використання методологiї iндуктивiзма та класичного конвенцiоналiзма.

4. Iсторизм.

Iсторизм [Див.:17;33;36;37] як методологiя був створений на кiнцi 50-х рокiв ХХ ст. для вирiшення проблем пов'язаних з аналiзом вiдношень мiж рiзними системами теорiй.

Визначаючи мiсце методологiї iсторизму в загальному процесi нବ-укового поступу можна обґрунтувати тезу, що ця методологiя є форма створення структурно самовизначеної розвинутої науки.

Iсторизм запозичує у конвенцiоналiзма дозвiл рацiонально при鬬-мати за згодою не тiльки просторово-часовi одиничнi "фактуальнi тверження", а також i просторово-часовi унiверсальнi теорiї. Об'¬¬¬єктом i предметом даної методологiї становлять не iзольована т嬬¬орiя чи сукупнiсть теорiй, а їх системи, що iнодi, наприклад, нବ¬зивають: "наукою", "парадигмою", "науковою школою", "напрямком", "дослiдницькою програмою" та т.п. з конвенцiонально прийнятим (i тому згiдно до заздалегiдь вибраних рiшень, розробленого плану) "неспростовним" ядром, яке визначає проблеми для наукового вирiшення, прийнятнi засоби їх вирiшення, видiляє захиснi д-помiжнi гiпотези, передбачає можливi фальсифiкацiї i переможно п嬬-ретворює їх в підтверджуючі приклади.

Якщо в лiтературi, яка розглядає проблеми фiлософiї науки п¬няття "iндукцiя", "дедукцiя", "конвенцiя" та "фальсифiкацiя" (у розумiннi, яке було запропоноване К.Поппером) як окремi методичнi процедури вже набули усталено характеру, то поняття "метод iст¬ризму" не має поширеного вжитку. Здебiльшого, методологiю iстори第¬му розумiють як звернення фiлософiв науки iсторичної школи до iсторiї науки як предмету методологiчного дослiдження.

Вiдкриття методу "iсторизму" належить Томасу Семюелу К󬬬ну [Див.:25.-с.61-82]. Вiн, розглядаючи процеси парадигмальних змiн через порiвняння "нормальної" та "революцiйної" науки, аналiз вiдмiнностей способiв дiяльностi рiзних наукових товариств, вия¬¬¬вив, що iсторизм може розглядатися у виглядi процедури та викон󬬬вати функцiю методу.

У книзi "Структура наукових революцiй" [Див.:17] зазначено, що в процесi революцiйних змiн у науцi важливу функцiю виконують псих-динамiчнi iррацiональнi елементи, якi вiн називає "гештальт-переꬬ-люченнями". Суб'єктом гештальту є особистiсть, що всупереч устал嬬-ним науковим традицiям пропонує уявлення, яке заперечують ряд ро第-повсюджених наукових переконань як анахронiзми.