ПИСАНКА

Такі діти називаються “христосувальники”, а подекуди збереглася старіша назва – “волочебники”. Подарунок, що його волочебники одержують, називається “волочільне” або “волочебне”.

На Гуцульщині волочільний понеділок – “се днина, в яку парубки мають нагоду придивитись обстановкам домашнім та наобзорити дівки на сатаніє (обзорини). Газдині справляють у велике пущеннє у себе вечорниці, на які сходяться парубки і дівки танцювати; кожний парубок, що з якоюсь дівкою танцював, має від неї у великодні свята дістати писанку. За тими писанками ходять-волочаться парубки від хати до хати, відки і сей день називається волочільним понеділком. Писанками тими обмінюються парубки між собою, як стрічаються на дорозі, при чім один промовляє до другого: “Поможи нам, Господи, аби сі виділи так на тім світі, як і сі тут видимо”. У хаті звичайно угощують їх, а коли їх та дівчат набереться більше, гуляють при скрипці.

Крім “волочених” поздоровних пісень, на другий день свят виголошувалися ще спеціальні великодні вірші. Вірші виголошували здебільшого діти, переважно хлопчаки, перед хрещеним батьком, матір’ю, дідом, бабою або іншою ріднею. Ось приклад такого вірша:

Христос воскрес, не сам я знес,

А сам з собою душу покою.

Прийняв Христос великі муки,

Взяли Його під Божі руки,

Його мати стояла, такі слова звіщала:

“Ой, синочку мій ясний,

Перед тобою світ красний,

Як будеш ти воскресати,

Будуть перед тобою янголи літати,

З святим Воскресінням поздоровляти”.

За кожний розказаний вірш дарували писанку.

Широко великодні яйця використовуються при обряді роговіння.

Розговіни

Обряд розговіння у різних місцевостях України відбувається по-різному. Господар обходить тричі навколо столу, з мискою, наповненою “свяченим”. Ставши обличчям до святих образів, він розрізує на тарілці кілька свячених яєць і кінчиком ножа або ложкою підносить частину яйця до рота (ніби причащає) кожному членові родини, примовляючи:

“Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Христового в щасті і здоров’ї!”Такий обряд розговіння ще й досі затримався на Поділлі, Волині та в західній Галичині.

В центральній та східній Україні розговляються свяченою паскою, яйцем, салом, ковбасами. Все це запивають “оковитою”, або без спеціального ритуалу. Розговляючись, стараються не ронити кришок “свяченого” на долівку, щоб, боронь Боже, не потоптати їх ногами. Кришки, що залишаються на столі, кидають у вогонь – “щоб миші не поїли”. Існує повір’я, що як миша з’їсть “свяченого”, то обернеться в кажана і буде літати над головою того, хто впустив “свячене”.