МОВА I ВЛАДА

[4] Дослівно так: "плохо зто или хорошо? Мы, коммунисты, с уверенностью можем сказать: хорошо. Очень хорошо", - расист, очевидно, відповів би навпаки, для всякої ж іншої, не асиміляторської й не расистської, свідомости сам факт міжнаціонального шлюбу взагалі лежить поза сферою оцінки - принаймні доти, доки не стане відомо, вдалий це шлюб чи невдалий...

[5] Спеціально звертаю увагу читача на "характер стилю мови", як-не-як, фахового мовознавця (sіс!): п'ять, одним духом, родових відмінків уряд - це вже не не дорікуватість і не затинання, а, далебі, щось близьке до паралічу мовленнєвих центрів ("одібрало мову"!)...

[6] Природність міста (а всі стародавні, з поселень розвинуті міста ідеально зрощені з ландшафтом) помітна менше і вже тим уразливіша: досить порушити історичне середовище, зруйнувавши, як у Києві, кількадесят безцінних пам'яток, що " держать" на собі забудову (і поосипались цілі квартали!), нагромадивши гори й гори потворних безликих "Черьомушок", — і просторові координати духа захиталися: нема до чого приріднятись, а відтак "киянин", "чернігівець", "харків'янин" - значить уже не більше, ніж "мешканець", на цю хвилину, Києва, Чернігова, Харкова, сьогодні киянин, завтра москвич, післязавтра може бути рижанином чи алма-атинцем: де ліпша квартира трапиться!

[7] "Розділення мов" (франц.)[8] Прим. 1999 р.: в оприлюднених піісля розвалу СРСР щоденниках М.Мамардашвілі я знайшла ще рішучіший діагноз ленінській недорікуватості: "повна імпотенцiя думки", "настільки повна, що сама її можливість у кого-небудь, де-небудь уже видається казковою й неймовірною викликаючи лиш палючу підозру як коли євнух на вид статевого члена міг припустити лише, що це всього тільки кілок, невидимими нитками прикріплений до паху, всього тільки підозрілий і невикритий фокус, і вимагав би цей фокус викрити (і надалі повсякчас викривати, коли подібні кілки чомусь демонструються). От і викривали..." (Мамардашвили М. Необходимость себя /Лекции. Статьи. Филос. заметки. -М., 1996. - С. 174).

[9] Приміром, американські політологи визначили, що мова публічних виступів їхнього президента відповідає рівневі учня сьомого класу середньої школи, і слушно: такий текст має бути, дослівно, "зрозумілий для ідіота"

[10] В Румунії хтось із жертв диктатури Чаушеску не полінувався скласти вичерпного словника "Бейсик соціалізм" - куди увійшло... чотириста слів!

[11] "Безбарвні зелені ідеї люто сплять" (англ.).

[12] Якщо читач гадає що це я так незграбно зіронізувала - то помиляється: цю тезу живцем узято з 1-г0 тома "Курсу сучасної української літературної мови" 1951-го року, див. сс. 30-33., - трохи далі' на сс. 114-192, там навіть сумлінно перераховано видані шкідниками-націоналістами словники - на жаль, не прокоментовано, в який спосіб наявність словкиків шкодить мові, та ще й так само, як заборона їх друкувати... А читача надміру життєрадісного, котрий подумки вже відмахнувся від тих часів, як од далекої тьми середньовіччя, не можу не привітати - як загалом кожного українця - з перевиданням двотомника праць І.Білодіда у... 1988-му році (!) - шкода, "Боротьба за принципи соціалістичного реалізму в мові і стилі української прози довоєнного часу" туди чомусь не ввійшла...

[13] Теоретики перекладу тільки плечима стенуть: глум, та й годі! Адже ж відомо, що перекладаються тексти, а не слова, — слова живцем "приростають до об'єктів, як м'ясо до кістки (щоб київські "гори" точно збіглися з "hills", їх, укупі з кам'яним князем Володимиром, довелося б перенести на широти Шотландії). "Спільні" слова, не кажучи вже про граматичні форми, ще облудніші - Д.Чижевський, приміром, установив, що в слов'янських мовах спільні за етимологією слова збігаються за значенням - хіба на 20 відсотків, саме тут на перекладача чигає найбільше пасток. Дуже точно сформулював західнонімецький лінґвіст г.Вайнріх у своєму знаному есеї "Лінґвістика брехні": перекладені слова завжди брешуть, але перекладені тексти - тільки тоді, коли переклад кепський. В цьому сенсі подарована нам тоталітаристською мовотворчістю бібліотека — 49 томів українського Маркса з Енгельсом (за російським виданням!) і 55 томів українського Леніна - являє собою бібліотеку чистої брехні.

[14] Виняток, і то проблематичний, ста-новить лише художня література, але, по-перше, в Україні досі попит на українську книжку непорівнянно нижчий, ніж на російську, а по-друге, практика редаґування тривалий час скеровувалась між іншим, і на те, щоб твір пішов до набору очищеним від надмірної мовної індивідуальности.

[15] Прим. 1999р.: імідж цей не розвіявся, власне, й досі — не виключено, що тільки він і вберігає Україну від "лінґвістичних війн" балтійського зразка, однак дерусифікаційні процеси, поза сумнівом, блокує, і то вельми жорстко.