МОВА I ВЛАДА

Неначе те морське чудовисько з арабських казок, що його, сонного, мандрівники взяли були за острів серед океану й заходились обживати, забудовуючи халупами та обсіваючи рисом, — мова, десятиліттями принижена до механічного "засобу спілкування", нагло пробудилася, скинулася цілим, хоч і тяжко враженим недугами, тілом — і явила приголомшеному поспільству свою таємничу, сливе містичну — бо незбагненну — матеріальну силу (через "засіб спілкування" люди не виходять на площі й не беруться за барки). Тоталітарна свідомість, котра до пори фігурувала була в офіційній фразеології під псевдонімом "морально-політична єдність радянського суспільства", зіткнувшись із цим феноменом, панічно заметалася в пошуках відповідного ярлика — націоналізм, мовний екстремізм що там ще?.. (адже найменувати означає тим самим приручити, ввести в коло звичних непорушних уявлень). Пікантно, що в молдавських подіях симпатії імперського так званого "Центру" недвозначно схилилися на бік страйкарів — руйначів і без того хворої загальносоюзної економіки, — і це на тлі постійних закликів до народу "менше мітингувати, краще працювати"! Цей позірний парадокс напрочуд вдало розкрив сутність мовної проблеми як політичної: боротьба за мовну емансипацію є не чим іншим, як боротьбою з тоталітаризмом на щонайінтимнішому з його плацдармів — на терені людського духа. Тож хвилювання Системи зрозуміти неважко.

Філософська герменевтика (М.Гайдеґер, Г.Ґадамер) успішно довела, що насправді не ми володіємо мовою, а навпаки, мова володіє нами. Не вербалізоване, не впіймане словом вислизає з ясно освітленого кону свідомости в темну млу непевних, хаотичних відчуттів, — єдино лише висловлене, о-словлене існує для нас реально: мова і тільки мова велить нам сприймати світ таким, а не інакшим, накидає нам світогляд. Завдяки мові уродженець Борнео бачить 37 відтінків зеленого кольору, яких не бачу я, а мені "хата"-жінка несвідомо видається теплішою, обжитішою, ніж "дім"-мужчина (жіночність-бо обволікає, обтуляє собою, тоді як masculinum — завжди твердість протистояння, виклик: насторч світові), — і хай потрапить це зрозуміти природний англомовець, у чиїй свідомості не існує роду для неживих предметів! По суті, національна мова — чи не єдина абсолютно необорна нематеріальна даність, із форм якої душа негодна вийти так само, як із "приділеного" їй тіла: словом структурується все наше внутрішнє життя, від мислення до сновидінь, і недарма прагнення прибрати до рук цей "психічний зонд", невідпорне знаряддя контролю за людиною (жодні психотропні препарати не дадуть подібного ефекту!), — прагнення узурпувати право на внормування мови притаманне всякій владі, знаній в історії людства, — досить згадати боротьбу християнських церков з приводу того, які "язики" слід уважати сакральними, а отже, придатними для богослужіння, або ж лінґвістичну політику французького абсолютизму з його нормативним академічним словником та літературною мовою, покликаною придушувати Діалекти.Ясна річ, тоталітарні режими 20-го століття, метою яких якраз і була ідеально "прозора" для влади "нова людина", мусили в цій царині лишити спадщину, далеко багатшу, ніж попередні соціуми. Дж. Орвелл, один із небагатьох письменників Заходу, хто справді зумів розібратися в природі тоталітаризму, цілком логічно завершує роман "1984" трактатом "Про новомову" — завважмо, за два роки до того як схожий трактат — тільки вже не в фантастичному, а в дійсному світі — взявся створити Сталін. Не належу до тих, хто схильний переоцінювати розумові здібності радянського диктатора ("праці" його дивують хіба лиш убогістю змісту та монотонністю стилю), але принаймні цілеспрямованости йому не бракувало, і його несподіване брутальне втручання в лінґвістику — чому не в агробіологію? не в ядерну фізику? — то, на мій погляд, не просто примха диктатора, а спроба підготувати ґрунт для духовної кастрації майбутніх поколінь і забезпечити режимові, що перемогою у війні остаточно ствердив свою несхитність, своєрідну часову Гарантію — на безвік.

Бо й справді, "радянський народ" — не абстрактна "нова історична спільність": яв, зароджена в 30-ті роки і проголошена в 70-ті вірним сталінцем Сусловим за величезне досягнення соціалізму, за моральну та юридичну норму, за якої все, що "не влізало" в цей незграбний евфемізм (ну хоча б суто етнографічний інтерес до старовини...), розцінювалось як виклик державному ладові й позначалося всеосяжним словом "націоналізм" — одним із тих "новомовних" слів, котрі "призначалися не на те, щоб відбивати, а на те, щоб убивати значення. Значення цих слів... розширялося так, аби охопити цілу множину понять; упакувавши ці поняття в одне слово, їх уже легко було відкинути й забути" (Дж. Орвелл). Надзвичайно зручно: говориш по-українському? — націоналіст!, поклав квіти до пам'ятника Шевченкові? — націоналіст!, вважаєш, що ні 1654-й, ні 1922-й рік не принесли Україні щастя? — націоналіст, та ще й "кадровий" (що воно таке — Господь відає!) і т.д., причому всі підставлені (й непідставлені) варіанти значень автоматично анулюються свідомістю, викреслюються з буття: антирадянщина, єресь! А от з терміном-антаґоністом — "радянським народом" — розібратися дещо важче — хоч він, народ, і об'єднаний "спільністю соціалістичного ладу", "марксистсько-ленінською ідеологією", "засадами інтернаціоналізму" (цитую за "философским знциклопедическим словарем" 1983-го року) і — чим там ще? — ах так, спільною мовою міжнаціонального спілкування — російською: дякувати Богові, хоч одну ознаку можна практично — наприклад, за допомогою статистики — перевірити на істинність (решта належить до так званих buzz words [3]: спробуйте-но справдити в населення щось такого, як "засади інтернаціоналізму"!). То чи не виведе нас ця жива ниточка з такого лункого словесного лабіринту на якесь певніше, станівке місце?.. І ниточка — виводить: ба, та осьдечки ж воно, це місце, прошу дуже: "всюди, на всіх етапах розвитку мова як засіб спілкування людей у суспільстві була спільною і єдиною для суспільства... Я маю тут на увазі не імперії рабського і середньовічного періодів, скажімо, імперію Кіра й Александра Великого або імперію Цезаря і Карла Великого, які не мали своєї економічної бази і становили тимчасові й нетривкі військово-адміністративні об'єднання. Ці імперії не тільки не мали, але й не могли мати єдиної для імперії та зрозумілої для всіх членів імперії мови. Вони являли собою конґломерат племен і народностей, які жили своїм життям і мали свої мови". Оце ж вам і причина "тимчасовости та нетривкости" стародавніх імперій, а оце ж вам і автор, що добре засвоїв їхні уроки: тов.Сталін, "Відносно марксизму в мовознавстві", Київ, 1950, с. 10 (приклад з імперіями — це у товариша Сталіна, відай, мимохіть вихопилося: привіт д-ру Фройду!). Здається, ясно: щоб імперія була "тривкою", та що там "тривкою" — вічною! ("сплотила навеки великая Русь"!), її населення мусить являти не якийсь там строкатий "конґломерат", а добре вварену однорідну масу — до кипіння не доводити, помішувати щокілька хвилин, пробачте, щокілька років (і — помішували: то депортували на Схід цілі народи, то, вже по смерті Сталіна, раз у раз здіймались галасливі кампанії повсюдного згону на яку-небудь чергову безглузду будову, то Брежнєв з партійної трибуни врочисто благословляв міжнаціональні шлюби [4]).При цьому саме зоднаковіння мислилось як ґарант єдности: історична - пам'ять усіх племен і народностей" не мусить сягати глибше 1917-го року (багатьом древнім етнокультурам і письмо змінили були на кириличне...), ясна річ, за винятком "возз'єднань", "приєднань" та "добровільних входжень", покликаних доводити, що "ми завжди були разом". Антирелігійна боротьба 20-30-х років означала, по суті, війну конфесій і утвердження справді-таки загальнорадянського поганства — із своїм пантеоном богів і героїв (де політичні лідери по-родоплемінному йменувалися "вождями"), із своїми ритуалами й своїми місцями культових відправ, нарешті, із своєю жрецькою кастою — партійним апаратом, чи, по-орвеллівськи кажучи, "членами внутрішньої партії"; ну і, зрозуміло, мова теж мусила бути "спільною і єдиною" для всіх, і лінґвістичний канон — от він, далеко ходити не треба: священні тексти — праці Леніна-Сталіна. Так і писали тодішні мовознавці: "особиста мовностилістична практика В.І.Леніна і Й.В.Сталіна зробила великий творчий вплив на характер стилю мови публіцистики і художньої літератури народів Радянського Союзу" [5] (І.БІлодід. Боротьба за принципи соціалістичного реалізму в мові і стилі української прози довоєнного часу //Питання української радянської літератури: Зб. — К., 1955. — С.115).