МОВА I ВЛАДА

Так, присутність homo sovieticus в українському, молдавському, естонському і т. д. домі — чисто механічна, і протестуючи проти української, молдавської, естонської і т. д. мови, він інтуїтивно відчуває: "тутешня" мова, адекватна цій природі, цій землі й небесам, притягне його до них, зробить "важким" (обтяженим відповідальністю!), малорухливим, та, Господи, просто розвиднить йому в очу ціле довкілля, досі розмите, як при безфокусній зйомці, "языком межнационального общения"! Він не хоче цього. Він боронить свою бездомність, — уникаючи труду закоріненого життя (як, зрештою, норовить уникнути будь-якого труду взагалі)."Міжнаціональна" російщина, ця справді-таки родова ознака нового етносу, своєрідний "бейсик", неспівмірний з жодним природним крайобразом (не те що "лани широкополі, і Дніпро, і кручі", а й єсенінська "страна березового ситца" не може бути ним озвучена!), має, хоч що б там правили про це радянські мовознавці, функцію далеко важливішу од комунікативної: вона заслоняє від людини довкілля непрозірчастим матовим екраном, зависає між ними, як димова запона, що за нею і Дніпро манячить не таким уже й мілким, і Чорнобиль не таким уже й страшним, а військова аґресія в Афганістані, мужньо й маловрозумливо пойменована, було, "исполнением интернационального долга", породжує новий тип осиротілих матерів, котрі в жалобному строї вихоплюються на трибуни з патріотичним покликом войовничих племен: мало не "за Родину, за Сталина!". Ця функція блискуче описана Орвеллом — "звузити обрії думки, унеможливити єресь", тобто позбавити людину власної позиції у всесвіті: якщо "істинна" мова, кажучи словами М.Гайдеґера, "вводить суще у простори розкритого", то мова "фальшива", безрідна, до жодного ландшафту не прикріплена, назавжди закриває від людини суще, позбавляє його буттєвости. Це й є "новомова" — за термінологією Р.Барта, "енкратичний соціолект", тобто такий різновид національної мови, на боці якого виступає державна влада на противагу соціолектові "акратичному", опозиційному (див. есе Р.Барта "La division des langes" [7]). Його єдиним органічним предметним середовищем уявляється мені безособовий інтер'єр вельможних кабінетів: тьмяний відсвіт полірованого дерева, ошатні килимові доріжки, гіпсовий Ленін на червоно задрапованій підставці... Отут доречно звучав і знаменитий хрущовський "комунізьм", і невимовні для нетренованого словесні конструкції з "повышением усиления", а чи "усилением повышения", і, чого гріха таїти, поширений тепер уже по цілій країні "апаратний мат". Але від самого припущення, що в цих мурах могло пролунати що-небудь на кшталт: "А послухайте-но, чоловіче добрий, яка мені оце трапилася пригода", — віє чимось протиприродним: це схоже на несумісність груп крови, і початки цієї несумісности — на тому шляху, котрим ще не розкуркулений дядько віз до себе в село "трійку" з губкому, а влазлива, геть нежіночна і тим загарливіша в своїй ідейній щирості "стрижена комуністка", сидячи на возі, "переконувала дядька на атеїста" (Б.Антоненко-Давидович. "Смерть"). Дядько підсміюється, віджартовується — він іще не сприймає цих заволок за поважну силу:

" — Воно конєшно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як подумати, то...

Славіна перебила його:

— Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о религии. Карл Маркс, например, сказал: религия — это опиум для народа.

Дядько чи не добрав останніх слів, чи, може, просто не дочув, йому раптом заманулося підтакнути Славіній, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав:

— Та воно так: тепер усе для народа".

Блискучий діалог! Шпенґлер застогнав би од заздрощів— кращої ілюстрації до тези про принципову неможливість порозуміння між історично розмежованими культурами годі й уявити. (І розстановку сил схоплено автором прицільно точно: Славіни починають і виграють — делікатний дядько з чемности спершу підтакуватиме незрозумілим чужинським речам, а далі й сам приноровиться ламати язика, а наколи б йому скортіло ввернути щось своє, то завжди чутиме у відповідь безцеремонне "Подождите, товарищ"). А що йдеться саме про дві культури, свідчать, по-перше, різні способи цитування, за якими — різні типи функціонування традиції (дядько наводить приказку — кристалик колективного досвіду, і тут-таки — "тільки ж усе ж таки, як подумати...", тобто першоджерело саме по собі не є для нього остаточним арґументом і не звільняє від необхідности "думати"; а у Славіної "Карл Маркс сказал" — і все, і крапка: що звиш того, те од лукавого); по-друге, вельми прикметний, визначений синтаксисом інтонаційний різнобій "партій" дядька й Славіної: у нього — крізь проскоки еліптичних речень, крізь чорториї емфазисів, "нукання" й "такання" — живий, багатий і неправильний, як усе живе, стихійний плин думки, що стрімко розгортається нам перед очима, у неї — безособова, мервотна правильність граматичної формули: обшмуляна, обтесана від частого вжитку до голого логічного кістяка чужа думка, прийнята й завчена у формі гасла ("опиум для народа"). Тут знов-таки варт згадати Орвелла: гасла, взагалі стійкі словосполуки в "новомові" цінні тим, що відтинають від поєднаних слів шлейфи асоціацій. Так, у свідомості радянської людини слово "опіум" збуджує не млисту картину наркотичного сп'яніння, а передовсім акурат оте, зі шкільної лави в зубах нав'язле, "религия — опиум для народа" (це явище прегарно показано в дотепному оповіданні К.Чапека, де сіромаха-газетяр, підданий тестові на асоціації, як заведений висипає на кожне слово експериментатора — гирилицю газетних штампів).Перед нами справді мова "ідеального чужинця" (Славіна недарма не відрізняє жита від пшениці), і "особиста мовностилістична практика В.І.Леніна й Й.Сталіна" відіграла в її становленні роль таки першорядну. Обоє вони й самі були "ідеальні чужинці" — грузин, котрий іменував себе "человеком русской культуры" (бувши в дійсності "человеком" культури хіба що блатної) й до смерти говорив російською з невитравним акцентом, та"професійний революціонер", читай вічний емігрант, із напохватним набором європейських "полуязичій" для практичного вжитку (щоб читати партіину пресу) та, в рідній мові, словником недорозвиненого (зате хамуватого!) підлітка в усьому, що стосується духовної сфери ("учено, но бестолко-во" — на адресу Геґеля, "реакционно, но интересно" — про відвіданий у Берліні спектакль, і т. д.) [8].