МОВА I ВЛАДА
Так, у найзагальніших рисах, "конгломерат племен" випаровувався до консистенції єдиного племені, єдиного етносу, з усіма приналежними структурними ознаками. "Здравствуй, племя, младое, незнакомое!" — як писав російський класик.
Мова виконує, серед інших, дуже важливу філософськи-світоглядову функцію: вона прив'язує етнос до його природного оточення, до ландшафту, до того кревного, предметне обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, котрий становить неорганічне тіло народу. За повідомленням литовських учених, складена геофізиками карта електромагнітних полів на території республіки збіглася з картою литовських діалектів з точністю до 1 км!.. Кожна мова "прописана" в цілком певному земному просторі й тому, переселяючись на інший терен, міняється, пристосовуючись до нових природних умов: так неозорі обшири американського континенту, приміром, проковтнули, згладили, "зрівняли із землею" афектовану, перепадисту виробленість інтонацій Старої Англії, розпрямили її старофасонні граматичні закрутки, заступили притульне, по-острівному скулене "in" — у дім! у фортецю! у сховок! — безстрашним летючим "on": розгонисте лижварське ковзання на безмежній сніговій рівнині, пластунське припадання і розтікання на поверхні — далі, далі на Захід, жодного прихистку, але й жодних перепон, — так котиться площиною більярдна куля, усе відкрито, мов на долоні — не в яйці: не самозародження життя, а його експансія, — американський космос владно диктував мові-еміґрантці свої правила поведінки. Але мова й людину вписує в чітко окреслений просторово-часовий континуум — робить свого носія тутешнім, звідки б він не походив. "Лани широкополі, і Дніпро, і кручі" — цей хвилястий, горбистий ("за байраком байрак"!), жіночно-теплий рельєф серцевинної України недарма викликає сльози зворушення (сама бачила!) у сивоусого українця, народженого в Пенсільванії, який уперше ступив на землю предків: та "генетична пам'ять", котрою він пронизливо "впізнає" досі ним не бачений краєвид, закодована в рідному слові, — вперше на віку наш американець відчуває, як його трудно збережена, забур'янена англіцизмами українщина легко, без жодних зусиль допасовується до навколишньої землі, води і неба: будь-яка інша мова тут неприродна, неадекватна, неістинна! — і сльози, що набігають йому на очі, є слізьми полегкости, — чоловік віднайшов свою тожсамість.
Але стривайте. Тобто як це — віднайшов тожсамість?! Ви що, жартуєте?.. Допустити, щоб так утожсамлений — ущільнений всередині себе, наділений власним тяжінням дух взаємодіяв з чужорідними ідеями за законами притягання-відштовхування, сам визначав свої світоглядові симпатії-антипатії, креслив собі траєкторії руху і взагалі, вимагав діалогу. І як після цього накажете ним керувати?
Е ні, дорогенькі товаришочки. "Ми вичавимо з вас усе — а тоді заповнимо собою" (Дж. Орвелл).Молодий радянський суперетнос, покликаний залюднити колосальні простори шостої частини земної тверді, від самого початку мислився як рухливий, кочовий (звісно, в межах, обведених лінією державного кордону), тобто як своєрідна летка, розпорошена між землею й небом суспензія, готова за першим же порухом державної длані покуритися туди, де утворився порожній проміжок: на шахти Донбасу, в степи Північного Казахстану, на будівництво залізниці "от Байкала до Амура"... "От Москвы до самых до окраин, с южных гор до северных морей человек проходит как хозяин необъятной Родины своей", — це чистий маніфест волоцюзтва: адже ж "хазяїн" — не "ходить", "хазяїн" — обростає хазяйством, приростає до місця, закорінюється і, наколи вже хоч трохи розжився, на підйом ой який важкий! Смисл колективізації крився, між іншим, і в тому, щоб назавжди витравити оцю сутнісну для селянської культури природність, прирідненість—до свого поля, до з дитинства знаної оку кринички на дні ярка, до населеного духами з бабиних казок байраку за селом, — щоб позбавити селянина не фізичного, але метафізичного земного тяжіння: якби воно якимось дивом зберегло свою силу, новий суперетнос не мав би шансів на існування. Тому винищення селянської культури стало без перебільшення вирішальним кроком на шляху ґлобальної дезетнізації, денаціоналізації [6].
Мене завжди зворушували в компартійних документах простодушні, схожі на застільні тости, побажання, аби кожен громадянин Союзу будь-де, в будь-якому його куточку, незалежно від національности й місця проживання, почувався як удома. І невтямки було авторам "тосту", що будь-де почувають себе "як удома" тільки бездомні — злодії, проститутки, взагалі вивласнені, злюмпенізовані елементи. Зміна ж "дому", хоч і можлива, дається ціною принаймні одного марґінального, "переходового" покоління. Безперечно, Україна — дім не лише для українців, а й для поляків, від двох віків переселених на Наддніпрянщину й ще донедавна цілком автономних у культурному відношенні, для численних "українських росіян", для євреїв, що віками витворювали по українських містах та містечках свою локальну субкультуру тощо: люди довготрудно зросталися з цією землею і фізично (ховаючи в неї своїх мертвих та народжуючи на ній дітей), і духовно (приймаючи — до певної межі, тієї, за якою починається асиміляція, — її культуру, і передовсім — мову). Складніше з Кримом — цим типовим "домом без господаря", з обез'язиченою топонімікою й ґвалтом позбавленою традиційних, віками проваджених тут господарств природою, котра з року в рік невловно марніє, блякне, мов безмужня жона. З росіян, здається, тільки Б.Чичибабін (знов-таки — поет, а отже, наділений спеціальним органом "мовного слуху") відчув, "как непристойно Крыму без татар", — і дійсно, антропологами доведено, що саме автохтонний етнос найліпше потрапляє підтримати в природі екологічну рівновагу... Кримська земля "говорить по-татарськи", і людей, що заселили її по татарах — не росіян і не українців, а так — леґіонерів імперії, "население Крыма", наслідком лабораторного експерименту добуту породу homo sovieticus, — вона "не любить", як "не люблять" (не розуміють) її вони. Антиукраїнські (як і антитатарські) настрої в Криму є, по-моєму, не що інше, як несвідомий, інстинктивний протест проти його остаточного, мирного "одомашнення", бо ж homo sovieticus за своєю суттю є абсолютно бездомний, як у прямому (наймає державне помешкання), так і в переносному, культурософському значенні, — ідеальний чужинець, котрий ні за що не відповідає (і тому зовсім слушно завжди тужитиме за "сильною рукою": тільки вона надає йому форми — і вектора руху). Дніпро, кажете, пересихає? А мені яке діло — на мій вік вистачить! АЕС у Чорнобилі звели? Ну, начальству видніше, де зводити (а коли рвонуло — десятки тисяч "киян" знесло з місць чорнобильським вітром: хто переїхав, хто обміняв квартиру, хто завербувався на Північ чи за кордон, — безтурботна комфортність чужинства не в останню чергу живиться можливістю, хай навіть суто умоглядною, взяти капелюха й сказати господарям "Бувайте здорові!", тільки-но в домі починається пожежа).