РОЗШИРЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ МЕЖ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Оригінальний правопис запропонував М. Драгоманов: він відмовився (як і М. Гатцук) від літер ю, я, є, ї, а натомість запровадив латинську літеру j і писав ja, моjу, моjі; він же відмовився від літери щ і писав шч.Емський указ надовго поклав кінець і спробам виробити оригінальне українське письмо і намаганням впорядкувати українську граматику; згідно з ним вимагалося, щоб у белетристичних українських тестах не було жодного «відхилення від загальноприйнятого російського правопису», а видання будь-якої підручникової літератури взагалі заборонялося. Як дослідив В. Чапленко, «у Галичині великі перешкоди для творення українського фонетичного правопису чинила греко-католицька церква як могутня організована суспільна сила. От 18 грудня 1870 р. канцлер М. Малиновський в порозумінні з митрополитом Й. Сембратовичем, у своїм плані злиття «Просвіти» з москвофільською «Русскою радою» писав: «Уживати намъ припадає нашого народного галицько-руского языка... Украинщина вообще и такъ звана кулЂшовка въ частности суть нововведеніями, противними духу нашого языка галицко-русского...» 1.
Визначні праці, присвячені питанням історії української мови та її діалектних особливостей, належать учневі І.І. Срезневського О.О. Потебні. Творчість цього видатного вченого обстежена ще недостатньо, повної збірки праць його поки що не видано. Демократичні переконання О.О. Потебні, прогресивні погляди вченого на розвиток суспільства, подвижницьке служіння науці, велика увага до свідчень народних мов, насамперед слов’янських, гуртувала навколо нього молодих науковців. Він підносив у їхніх очах престиж філології, яка з науки чисто прикладної поставала як теоретична і з обмеженої мовно-літературними студіями підносилася до рівня широких філософських узагальнень. Молодим дослідникам дуже імпонувала суспільно значима думка О. Потебні про те, що «як небагатьма знаками виражаються нескінченні числа і як немає мови чи наріччя, що не були б здатні стати знаряддям невизначально різноманітної і глибокої мислі, так і всяка народність, хоча б і найменша, здатна до безконечного розвитку» 2.
Кожна теорія має наукове значення тоді, коли вона дозволяє об’єднати, здавалось би, різнорідні факти, показати їх внутрішній взаємозв’язок, розкрити тенденції їх розвитку. О. Потебня значно розширив горизонти філологічної науки, розвинувши вчення про внутрішню форму слова. Керуючись цим ученням, сучасне мовознавство може з’ясувати, чому слово має знаковий характер, чому його зміст невичерпний (а отже, невичерпні можливості розвитку мов), чому постійно змінюється значення слова і чому лексична семантика слова невіддільна від його граматичних значень. За О. Потебнею, в основі внутрішньої форми слова лежить порівняння одного предмета з другим. І тому вчений проводить аналогію між словом і художнім твором: і в слові, і в художньому творі порівняння впливає на почуття, і в слові, і в художньому творі можливості дальшого порівняння невичерпні. Спираючись на досягнення культурно-історичного і порівняльно-історичного вивчення словесного мистецтва, він створив принципово новий історико-філологічний метод дослідження художньої творчості. Такі його праці, як «Из записок по теории словесности», «Лекции по теории словесности» справили великий вплив на розвиток вітчизняного літературознавства, хоч і були опубліковані посмертно.
О. Потебня, як ніхто з його попередників, розумів, що виявлення особливостей певної мови дістає найширший простір, коли порівнюється між собою ряд споріднених мов. Тому в його фундаментальній праці «Из записок по русской грамматике» (1874 р.) власне російські слова і їх форми порівнюються із словами і формами інших мов: литовської, польської, чеської, словацької, сербської та ін. Широко використовуються для порівняння з російськими і факти української мови.
Стверджуючи рівноправність усіх мов, О. Потебня дбав про розвиток української мови. Він, зокрема, багато зробив для вивчення мови українського фольклору, пропагував у своїй роботі твори українських письменників, редагував твори Г. Квітки-Основ’яненка, підготував і видав український буквар для недільних шкіл.
Перший систематичний опис історичної фонетики української мови дав П.Г. Житецький у праці «Очерк звуковой истории малорусского наречия» (1876 р.). Своїми дослідженнями він також зробив значний внесок у вивчення історії української літературної мови. Міцні підвалини української діалектології заклав К.П. Михальчук.У першій половині XIX ст. при різних виданнях подавалися записи українських лексичних матеріалів, які стали основою спершу рукописних словників (з них найпомітніший — словник П.П. Білецького-Носенка, опубл. 1966 р.), а згодом і друкованих. Опубліковано (не повністю): «Словарь малорусского наречия» О.С. АфанасьєваЧужбинського (1855 р.), «Опыт южнорусского словаря» К.В. Шейковського (1861—1886 рр.). Видано «Словарь малоросійських идиомов» М.В. Закревського (1861 р.), «Словницю української (або югової руської) мови» Ф.М. Піскунова (1873 р.) та ін. Вийшли друком перекладні словники: «Німецько-руський словар» О.О. Партацького (1867 р.), «Опыт русско-украинского словаря» М. Левченка (1874 р.), «Русько-мадярский словар» Л. Чопея (1883 р.), «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського та С. Недільського (тт. 1—2, 1886 р.), «Словарь російсько-український» М. Уманця і А. Спілки (1893-1898 рр.), «Русско-малороссийский словарь» Є.К. Тимченка (1897-1899 рр.).