РОЗШИРЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ МЕЖ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

— А ви, панно Анно, давно приєхалі із пансіона?

— Już tydzeń minął, — відказала вона.

— А я вот і нє умєю по-польскі, — каже Антосьо...

— A ja po rosyjsku nie umiem, — озвалась Гшія.

— Учієесь, — каже Антосьо. — Вас же там учат?

— Uczą, ta wszystko po polsku...

Про що й говорити! Адже граматичний лад російської й польської мови був описаний, його викладали в школах.

Українська мова не була зовсім поза наукою.

Перша граматика української народнорозмовної мови — «Грамматика малоросійсского наречия» О.П. Павловського — була, як про це вже згадувалось, видана 1818 р. Фонетичні й граматичні особливості української мови подано тут у порівнянні з російською; до граматики було додано «Краткий малороссійский словарь», що містив понад 1100 слів, українські прислів’я і приказки та зразки творів української мови.У першій половині XIX ст. у Західній Україні продовжувала функціонувати слов’яноруська літературна мова, доповнена деякими місцевими особливостями. Це, зокрема, засвідчує видання «Граматики языка словенорусского» (1823 р.) І. Могильницького; у вступі до цієї праці доводиться рівноправність української мови з усіма іншими слов’янськими і її спорідненість з російською та старослов’янською; 1830 р. видана «Grammatica Slavo-Ruthena» M. Лучкая. У 1826 р. завершено шеститомний словник української мови І. Лаврівського, який, на жаль, так і лишився невиданим. У 1834 р. видано працю Й. Левицького «Grammatik der ruthenischen oder kleinrusischen Sprache in Galicien», де аргументовано доводиться єдність української мови Наддніпрянщини і Наддністрянщини; 1849 р. опубліковано «Gramatyku języka małoruskiego» Й. Лозинського; цього ж року виходить у світ у Львові «Граматика русского языка» Я. Головацького, що містила багатий матеріал, узятий переважно з місцевої народної мови.

Національне відродження в Галичині супроводжувалось заснуванням все більшої кількості шкіл з народною мовою викладання. Для них створюється ряд посібників з української граматики, як наприклад: «Граматика малоруського язика для шкіл парафіяльних» Т. Глинського (1845 р., рукописна), Граматика руского язика» М. Осадці (1862 р.), «Методична граматика езика мало-руского» П. Дячана (1865 р.) та ін. У 1870 р. вийшли: «Руска читанка для висшої гімназії» О. Барвінського (редакція П. Куліша), у 1873 р. — переклад «Ботаніки» і «Географії», 1879 р. — «Руська читанка для низших кляс середніх шкіл» Ю. Романчука. Ясно, що вся ця робота закладала певні підвалини для вироблення української наукової термінології. Особливо багато зробив у цій царині І. Верхратський. Він збирав українську народну номенклатуру. 1864 р. виходить перший випуск його словника наукової термінології під назвою «Початки до уложення номенклатури і термінології природописної і народної». Протягом 1869-1879 рр. було надруковано ще п’ять випусків цього словника, про які схвально відгукнувся Ф. Міклошич. Розвиткові українського мовознавства сприяли праці І. Верхратського з діалектної фонетики, морфології і синтасису: Uber die Mundart der Marmoroschen Ruthenen (Станіслав, 1883); Uber die Mundart der Galicien Lemken («Archiv fur slavische Philologie». I. 14-16, 1891-1892); «Про говір замішанців» («Записки Наукового т-ва ім. Т. Шевченка. Т. З, 1894); «Знадоби до пізнання говорів угро-руських» (у ЗНТШ і окремо: Т.1- 1899 р., т.2 — 1901 р.).

Помітним внеском у дослідження історії української мови, інших східнослов’янських мов були праці М.О. Максимовича, І.І. Срезневського, П.О. Лавровського. Заслугою цих учених перед східнослов’янським мовознавством було відстоювання самобутності української мови. «Тепер, здається, — писав І.І. Срезневський, — вже немає для кого і для чого доводити, що мова українська (або, як декому подобається називати, малоруська) є мова, а не наріччя російської чи польської, як дехто доводив; і багато хто переконаний, що ця мова є однією з найбагатших слов’янських, що вона навряд чи поступиться наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською мовою щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості і багатства синтаксичного — це мова поетична, музикальна, живописна» 1.

Багато уваги в XIX ст. приділялося виробленню українського алфавіту і правопису. М. Максимович відстоював етимологічний правопис з використанням діакретичних знаків для відтворення української вимови. Спробу наблизити українське письмо до фонетичного зробив П. Куліш у виданні «Записки о Южной Руси» (1856 р.) та в «граматці» (1857 р.). Значно далі в фонетизації українського правопису пішов М. Гатцук. У книжці «Ужинок рідного пол’а», виданій під псевдонімом «М. Куций», він фактично застосував фонетичну транскрипцію з великою кількістю надрядкових знаків, наприклад: Ŏколиб нε ц’а важка скрута татарс’кого лиха, миб ўже здаўнаб мали своу рідну моўу, пис’мєнє і достоту °вироблєну; св’атоблиўε °слово Божε і о’го заповіт вірісне кожнй-б тамиу; і нε було б ўнεвічинε ріднε слоўо; миб тоді мали своу’ Літεратуру, своу’ осноўу а’сного жит’а’.