РОЗШИРЕННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ МЕЖ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Не всім східноукраїнським письменникам подобалося нашестя галицьких слів. Ще в 60-ті роки такі поборники української мови й культури, як М. Костомаров і П. Куліш, закликали покласти в основу єдиної української літературної мови той стандарт, який виробився на той час у Східній Україні. Разом з тим вони не цуралися і деяких галицизмів (лексичних).

Проте процес злиття двох літературних практик ішов не просто. Одні буквально «накидалися» на галицькі слова, вважаючи їх за ознаку вишуканості, інші виступали проти їх проникнення в загальнолітературну мову. Так, В. Дорошенко писав: «Не знаючи гаразд мови, ми залюбки засвоювали всякі дивогляди, подибувані в галицьких виданнях, уважаючи їх через їх незвичайність для нас за якийсь особливий мовний спеціалітет. Пригадую собі, що нам надзвичайно припало до вподоби слово «позаяк», яке заніс до нас лубенський громадянин як галицьку новинку. Але ще частіше несвідомо засвоювали» 1.

І. Нечуй-Левицький, В. Самійленко, Б. Грінченко критично поставилися до «огаличанення» української мови. У другому номері журналу «Правда» за 1878 р. було опубліковано статтю І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне прямування», в якій письменник висловлював дуже спірну думку про те, що «книжний літературний язик український повинен вироблюватись на ґрунті живого сільського язика, вигрібаючи з його нову термінологію, заміняючи суфікси, приставляючи їх до кореня народного язика» 2.Сам же він і в цій статті, і в інших своїх творах послуговується термінологічною лексикою як запозиченою з європейських мов (епос, ідея, класицизм, літературний центр, містерія, натуралізм, опозиція, офіціальний, пропаганда, період, реалізм, символізм, сюжет та ін.), так і утвореною від українських коренів (душевність, книжність, просвіта, прямування, становище, твір і под.). Не викликала захвату в галицької інтелігенції і стаття Б. Грінченка (під псевдонімом Чайченко) «Галицькі вірші» («Правда», 1891 р., № 8—10), у якій розглядалася мова галицьких поетів, що друкувалися в «Зорі» протягом 1883-1889 рр. Поряд із цілком справедливою критикою (неохайність у наголошуванні слів, численні запозичення з польської мови, не завжди доладні рими, наліт москвофільсько-святоюрського суржика), автор інколи переступає рамки пристойної полеміки, вживаючи вирази типу: «Читаючи галицькі твори, завсігди вражаєшся безліччю такого мовного мотлоху, що його не подужає ніяка голова, опріч спеціально на те вимуштруваної» 1. Чимало в статті й несправедливих зауважень; Б. Грінченкові треба було зважити на те, що єдині норми української мови ще тільки-но вироблялися, а тому визначати наперед, чи залишаться в мові такі слова, як звертаюсь, звук, снити, прецінь, скромний та інші, чи ні — було, м’яко кажучи, необачно.

На статтю Б. Грінченка відгукнулися І. Франко («Зоря», 1891 р., № 18), Школиченко (М.С. Кононенко) (там же, 1892 р., № 20), І. Кокорудз (там же, № 24), Хванько (А. Кримський) (там же), Лосун (І. Верхратський) (там же, 1892 р., № 7-9). Критика Б. Грінченка зачепила І. Франка за живе, він гостро і теж не в усьому справедливо зреагував на неї. На його думку, розмірковувати про творення єдиної літературної мови можуть тільки філологи, мовознавці, а не будь-хто, здатний писати цією мовою. І. Кокорудз теж не утримався від марних звинувачень: «Питаюся, на чім сперся шан[овний] критик, видаючи такі суди? Де критерій? Чи, може, видана історія язика українсько-руського, може, великий і повний критичний словар українсько-руської мови і її діалектів, може, які монографії з округу синтаксису будь-то словесності усної, будь-то бодай голосніших писателів українсько-руських, як от Квітки, Шевченка, чи, може, яка книжка о акцентуації в мові нашій? Де там! Такими речами брати-українці не занімаються і не занімалися...» 2

Отак! Зігнорувати творчість К. Михальчука, П. Житецького, О. Потебні? І невже автор статті нічого не чув про те, що Б. Грінченко вже давно працює над «Словарем української мови»? Інша річ, що в цей час справді темпи мовного розвитку в Галичині були далеко помітніші, ніж у підросійській Україні — творилася термінологія політична, економічна, філософська, філологічна, історична, математична, юридична, природнича та ін. І брали в цьому участь не тільки галицькі вчені, але й наддніпрянці, зокрема М. Грушевський. Зараз важко встановити, кому завдячують появою такі терміни, як вибух, виконання, відповідь, відродження, вказівка, влада, вплив, гасло, гідність, збагнути, злочин, можливість, освіта, підручник, перешкода, розпука, тривати, часопис, читанка та ін., але прийшли вони в загальноукраїнську літературну мову саме з Галичини. Отже, звідси йшло в 90-х роках світло наукової мови, хоч, як відзначав А. Кримський, до того «з України досі світло йшло в Галичину, твори українські стояли вище од галицьких та й мали вплив» 1. І все ж цього світла в обох теренах було ще замало. Досить згадати, що в ході дискусії виникала суперечки навколо звичайнісіньких сьогодні слів. Так, І. Верхратський виявився автором слова звіт. У примітці до статті «У справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду» він пише: «Часом буває, що слово, не конче вдатне, зискає загальне уживання. І так, напр., слово справозданє, з котрого і самі поляки не конче задоволені, уживається дуже часто галицькими русинами, хоть воно зложене, а при тім утягле. Я б предложив на нім. Bericht, польськ. sprawozdanie, російськ. отчет — нове слово, мною утворене: звіт; Berichterstatter, sprawozdawca = звітник, звітуватель; berichten statten, sprawę zdawać — давати звіт, звітувати» 2.

Скільки було спроб і помилок з виробленням абстрактної лексики! Прекрасний науковець, збирач народної термінології І. Верхратський пише, зокрема, й таке: «У нас у Галичині уживано донедавна слова стосунок, ідучи за таким писателем, як Нечуй. Та таки всі ми в Галичині тепер згодились місто стосунок уживати відношенє — та й годі» 3.