СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА

10.Правопис прислівників. Ускладнюється тим, що поряд з прислівниками, які за загальним правилом повинні писатися разом, уживаються різні прислівникові сполучення, що застигли в невідмінюваних конструкціях і пишуться окремо, І. е. : спозаранку - з ранку до вечора, опівночі - о пів на шосту. Так само можуть писатися через дефіс прислівники, а співзвучні їм частини мови - окремо, І. е. : по-твоєму - по твоєму сліду. Насамперед слід пам'ятати, що прислівники пишуться РАЗОМ. Прислівники, співвідносні з іменниками та прийменниками, розрізняються тільки в контексті. Деякі прислівники відрізняються від однозвучних слів наголосом, І.е. : надворі, набік, насміх, внічию, вповні. Через ДЕФІС пишуться прислівники, що утворилися з прикметників та присвійних займенників на -ом, зрідка -и та прийменника по-. Прислівники, які складаються з повторюваних синонімічних та антонімічних основ: врешті-решт, рано-вранці. Прислівники з частками -то, -от, -таки, будь-, небудь-, казна-, хтозна. Деякі прислівники мають в своєму написанні два дефіси, особливо з часткою не, прийменником на, що стають префіксами: як-не-як, коли-не-коли, хоч-не хоч, будь-що-будь. ОКРЕМО пишуться деякі прислівникові сполучення, в яких поєднуються форма називного відмінка з орудним: кінець кінцем, один одним. Фразеологічні сполучення, що є еквівалентами складних прислівників: ні на йоту, курям на сміх, рука в руку.11.Частка. Неповнозначна частина мови, яка надає окремим словам чи реченням додаткових змістових, емоційно-експресивних і модальних відтінків або бере участь у творенні морфологічних форм і нових слів. На відміну від сполучників і прийменників, частки не служать засобом вираження синтаксичних відношень. За синтаксичними можливостями частки поділяються на ті, що мають вільне, відносно вільне та фіксоване місце в реченні. За особливостями функціонування поділяються на два типи: фразова та слово/формотворчі. Фразові частки оформлюють певний тип речення, вирадають ставлення мовця до змісту всього речення або виділяють один із компонентів речення. За функціонально-семантичними особливостями поділяються на такі групи: 1)частки, що виражають різні змістові відтінки значення слів, словосполучень або речень: вказівні (он, це, оце, то), означальні (саме, якраз, точно, власне), видільні (навіть, тільки, лише, аж, хоч, собі, бодай); 2)частки, що виражають модальні і модально-вольові відтінки значень: власне модальні (мовляв, мабуть, ніби, навряд, навряд чи, ледве чи, ба, ой, ну й), стверджувальні (так, еге, атож, аякже, авжеж), заперечні (ні, не, ані), питальні (чи, хіба, невже); 3)емоційно-експресивні та експресивно-підсилювальні частки: як, який, що за, що то за, просто, адже, от уже, куди там, де там. Словотворчі частки завжди виступають у сполученні з іншими словами. На відміну від словотворчих морфем, можуть міняти місце в структурі слова і навіть відриватися від нього при відмінюванні: будь-, -небудь, казна-, хтозна-, -завгодно, -сь, аби-, де-, не-, ні-, -би, -б, -же, -ж. Формотворчі частки використовуються для творення різних граматичних форм: умовного способу - би, б; наказового способу - хай, нехай; зворотної форми дієслова - ся, -сь; форми давноминулого часу - був, була, було; вищого ступеня порівняння - най (для підкреслення форми вищого ступеня порівняння прикметників - що-, як-). Запам'ятайте: частка да не становить норму сучасної літературної української мови (це не писати).

12.Прийменник. Службова частина мови, яка разом з непрямими відмінками оформляє залежність одного повнозначного слова від іншого в словосполученні чи реченні й тим самим виражеє відношення тих предметів, дій, станів чи ознак, які передаються цими словами. Прийменник має лексичне і граматичне значення. Граматичне значення - це властивість п вказувати на характер синтаксичних відношень між словами, лексичне - властивість виражати змістові відношення. За походженням розрізняють первинні : на, у, за, від, над, до, без, для, з, між, крізь, під, по, при, про, ради, через, о - з більшим ступенем абстрактності й узагальненістю значень; вторинні, чи похідні: відприслівникові, відіменні, дієслівні. За структурними ознаками та будовою розрізняються прості - з однією кореневою основою, складні - утворені з двох чи більше первинних прийменників, складені - ті, що утворилися з різних категорій повнозначних слів і прийменників.

13.Сполучник. Сполучником називається службова частина мови, що вживається для поєднання слів, словосполучень і частин складного речення. Розрізняють сполучники однозначні, що виконують лише функцію зв'язку слів - бо, якщо, якби, так що, доки, поки, хоч - і багатозначні: такі слова в сполучниковій функції, що можуть виступати то як сполучник, то як сполучне слово, то як повнозначне слово: що, як, коли, чим. За походженням виділяються два типи сполучників: непохідні - і, а, ні, бо, та, чи ; похідні - або, аби, ніби, отже, неначе, мовбито, якщо. Похідні утворені від різних частин мови: дієслів, займенників, прислівників. За будовою вирізняють три типи сполучників: 1)Прості - непохідні; 2)Складні - також, якщо, немовби, начеб, нібито, щоб, себто, причому, притому, зате, проте; 3) Складені - тому що, лиш тільки, подібно до того, як, через те, що, а також парні: що-то, чим-тим, не стільки - скільки. За характером синтаксичних зв'язків між словами чи реченнями сполучники диференціюються на сполучники сурядності та підрядності. Сурядні: 1)єднальні: і, та, також, теж; 2)протиставні: але, а, проте, зате, однак; 3)розділові: або, то-то, чи-чи, хоч-хоч. Серед сполучників підрядності розмежовуються сполучники і сполучні слова. Сполучник не виступає членом речення, має послаблене лексичне значення, не може бути замінений якимось синонімічним сполучним словом, не має логічного наголосу. Підрядні сполучники бувають: з'ясувальні, сполучники повної відносності, порівняльні, умовні, часові, причинові, мети, наслідкові, допустові.14.Вигуки. Остання службова частина мови, що стоїть на межі службових і самостійних, не будучи жодною з них. Частина мови, що служить для безпосереднього вираження емоцій, почуттів і волі людини , не називаючи їх. Це незмінювані слова, які не виступають членами речення. У вигуків присутній коннотативний аспект значення. Існує вигукова теорія походження мови. Розрізняють три групи вигуків: 1)Емоційні - ті, що виражають емоції (подив, страх, невдоволення, обурення, іронію): О! Ой! Уй! Ох! Ех! Овва! 2)Спонукальні, що виражають спонукання до дії, волевиявлення (імперативність): Гей! Гоп! Гов! Егей! Агов! На! Стоп! Марш! Руш! Тпру! Цабе! 3)Вигуки, що виражають різні сторони етикету, а також усталені формули вітання, подяки, побажання, лайки, прокльону: хай йому грець/дідько! Щоб його пранці поїли! Матері його ковінька! До вигуків приєднуються і звуконаслідувальні слова: Хрю! Пук! Ха-ха-ха! ! Кахи-ках и! Вони стають джерелом творення дієслів.