Поняття етноcу і нації. Міжнародні відносини України

За переписом 1989 р., кількість населення України становила 51 452 090 чол., у тому числі українців — 72,7%, росіян — 21,9%, євреїв — 0,9%, білорусів — 0,8%, молдаван — 0,6%, болгарів та поляків — 0,4%, представників інших національностей — 2,6%. У країні нараховують 8 районів, близько 100 сільських рад та 150 сіл, де більшість мешканців становлять національні меншини. Пріоритетним в етнонаціональній політиці України є збереження громадянського миру та міжнаціо¬нальної злагоди. Це завдання можна висловити таким чином: Україна — це спільний дім, Вітчизна для всіх її громадян. Політикою держави визначено механізм вра¬хування інтересів: а) української етнічної спільноти, яка формує основу українського етнополітичного поля (УЕП); б) російської національної групи, що компактно живе у східних та південних регіонах УЕП; в) етнічних груп, складників УЕП; г) населення Криму; д) предста¬вників українського етносу, які живуть поза межами України (діаспора).

Складність ситуації полягає в тому, що Україна не має власного досвіду розв'язання питань взаємних сто¬сунків держави й етносів, оскільки ще донедавна націо¬нальну політику визначала Москва. Нині власну етнонаціональну політику виробляють з урахуванням, по-перше, заміни імперських концепцій про місце й роль українського етносу та інших національних меншин у політичному полі; по-друге, створення власної законо¬давчої бази для демократичного розвитку національних відносин, де відбито й українську специфіку, і міжнаро¬дний досвід. Складником теоретичних основ концепції мають стати ідеї політологічної думки про національно-державну розбудову.

Роль і місце української нації в державній розбудові оцінюють неоднозначне. Відома модель «націократичної держави», розроблена ще в 30-х роках XX ст.

М. Сциборським, передбачала встановлення в країні то¬талітарного режиму на чолі з провідником нації та її еліти. Нині наявна спроба прихильників радянської мо¬делі відновити УРСР у складі СРСР, що, звичайно, не сприятиме становленню української нації й відродженню етнічних груп. Прихильники концепції «чистої демократії» пропонують побудувати таку державу, де б національний фактор не брався до уваги, бо врахування специфіки української нації нібито зумовлює її тоталітарне пану¬вання. М. Вебер виступав за створення української націо¬нальної держави. Заслуговує на увагу концепція В. Липинського про політичну націю. Він стверджував, що етнос може перетворитися в націю лише у власній дер¬жаві, отже, перетворення варто провадити за моделлю США, де кожен громадянин є водночас членом політич¬ної (американської) нації. Держава — це механізм для формування політичної нації.Щоби створити сучасну європейську націю, україн¬ський народ має в найстисліший строк відтворити ті іс¬торичні фази, що їх свого часу проходили цивілізовані й нині прогресуючі народи Заходу. Особливістю станов¬лення української демократичної держави є нині те, що вона розв'язує питання формування політичної нації з урахуванням, по-перше, подолання колоніальної залеж¬ності (добудови етнічного — відродження рідної мови, національної культури та ін.), по-друге, наявності різ¬них етносів, що неоднозначне сприймають перспективу розвитку політичної системи. У той же час усі націо¬нальні групи в етнічному розвитку вирішують такі ж пи¬тання, що й українці. Співпраця української нації й ет¬нічних груп з метою побудови такої держави, де б усі вони могли задовольнити свої інтереси, зумовлює їх збли¬ження. Держава постає як фактор гармонізації етнічних відносин та консолідації поліетнічного українського на¬роду. При цьому в Україні лише розпочався процес пе¬реходу від проголошення національної держави до її побудови з урахуванням багатонаціонального складу спільноти. Менталітет українського суспільства має бути спрямованим на формування поважного ставлення до всіх етносів, що живуть в Україні, на визнання їх суве¬ренними й повноправними суб'єктами національної держави, на несприйняття українською культурою й ма¬є совою свідомістю праворадикальних ідей і гасел типу «Україна для українців».

При розв'язанні завдань консолідації українського народу треба подолати й стереотип імперського мис¬лення про те, що ніби українці не є нацією, а лише ма¬лоросами, складником нації великоросів. Роздумуючи про долю українського етносу, письменник Б. Олійник пише, що імперська політика царського уряду поступо¬во позбавляла самостійності Україну, довівши її до ста¬ну провінції. Весь ідеологічний апарат було спрямовано на те, щоби позбавити українців власної родової пам'я¬ті, прищепити комплекс безісторичності, другорядності. Насаджували у свідомість мешканців імперії й те, що Україна — це частина «єдиної й неділимої» імперії, що мова її народу — це «зіпсоване наріччя російської мо¬ви», повсюдно нав'язували думку про те, що лише пере¬творившись у справжнього росіянина, малорос зможе досягти успіхів у кар'єрі, добутися добробуту. Велико¬державна політика минулого й сьогодні не дає спокою деяким «діячам», які бажали б «злити» Україну з Росією на зразок приєднання НДР до ФНР.

Одним із завдань сучасної етнополітики є подолання в громадській свідомості посилено пропагованих окреми¬ми політиками в Росії уявлень про те, що українська нація нібито не є єдиною, що буцімто існують два етноси — східний і західний, — між ;ікими більше відмінностей, ніж спільного. У цьому протиставленні одних регіонів іншим — виразні сліди імперської політики більшовиків, які називали мешканців Сходу і Півдня України проле¬тарська свідомими, а мешканців Заходу — бандерівсько-націоналістичними. Мета таких заяв одна: розхитати єдність національного етносу. На сьогодні Україна й справді є регіоналізованою. Але цей поділ не грунтуєть¬ся на нібито етнічній неідентичності українства Сходу, Заходу і Півдня. Регіональні розбіжності зумовлені, по-перше, ставленням людей до свого історичного мину¬лого (західні території були під гнітом Польщі та Авст¬ро-Угорщини, а більшість інших територій — царської Росії); по-друге, соціокультурними особливостями. Як¬що в західних регіонах, орієнтованих на європейську цивілізацію, мешканці мали можливість розвивати наці¬ональну культуру, навчати своїх дітей рідною мовою, то в східних та південних регіонах відбувалося послідовне й відверте витіснення української культури російською. Нині ці райони переважно русифіковані, кооперативне тісно пов'язані з російськими підприємствами, тому значна частина їх люду ще не готова сприйняти й вті¬лити в життя українську національну ідею. Українська економіка все ще перебуває в залежності від колиш¬нього народногосподарського комплексу СРСР. Цей фактор не сприяє згуртуванню українського народу. Подолання такої ситуації можливе через створення ефективної ринкової економіки, орієнтованої не лише на зовнішні, але й на внутрішньогосподарські зв'язки, територіальну та духовну консолідацію українців.Значної шкоди справі становлення української нації завдає насаджуване імпершовіністичною пропагандою твердження про те, що Україна ніколи не була держа¬вою. Адже важко підвестися з колін і позбавитися при¬низливого почуття другосортного народу, що ніколи не знав своєї державності, не мав державного мислення. Цю ганебну концепцію української неповноцінності, меншовартості, штучно роздмухувану антиукраїнськими силами, сьогодні розвінчують через доступ до історич¬ної правди. Українці є однією із значних європейських націй. Впродовж тисячоліть вони живуть на власній ет¬нічній території, мали свою державність у різних фор¬мах понад 850 років і завжди боролися за її відроджен¬ня. Київська Русь була однією з наймогутніших держав світу. Потім втіленням державності стало Галицьке-Волинське князівство, а ще згодом — Запорізька Січ. Своїм демократичним устроєм козацька держава, оста¬точно сформована за часів Б. Хмельницького (1648 р.), викликала захоплення європейців. Та військово-політич¬ний союз із Московською державою (1654 р.) фактично став початком утрати незалежності Україною, а після ліквідації Катериною II Запорізької республіки, а ще раніше Гетьманське-Козацької держави Петром І, україн¬ська державність припинила своє існування, її територія політично й економічно була інтегрована в статусі ко¬лонії та тотально русифікована в Російській імперії. З по¬валенням Австро-Угорської та Російської імперій україн¬ський народ знову став на шлях відродження й воз¬з'єднання своєї держави. Але примусове залучення до складу СРСР коштувало Україні поступової втрати новонабутої самостійності. І нарешті 1991 р. Україна відро¬дилася як держава знову.