Поняття етноcу і нації. Міжнародні відносини України
Йдеться, отже, про загальну закономірність розвитку ет¬носів. Специфічні ж особливості значною мірою залежать від цілого ряду факторів — як соціально-економічних, полі¬тичних, так і культурно-психологічних.Розвиток етносів, як відзначалося вище, не збігається зі зміною суспільно-економічних формацій. Водночас певні фази, етапи, періоди функціонування етнічних спільнот зу¬мовлені також соціально-економічними факторами, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих, куль¬турних змін і перетворень. Тому ці фази є відображенням ступеня "зрілості" тих чи інших етносів, хоча критерії тут досить умовні й умоглядні. Традиційно ступені "зрілості" пов'язують з утворенням певних етнічних спільнот — пле¬мені, народу, нації.
Зміни у складі й способі життя певного етносу або навко¬ло нього і зв'язку з ним (у навколишньому соціальному се¬редовищі, у стосунках із сусідами, всередині його структур¬них елементів), які зумовлюють сутнісні зрушення в його бутті як суб'єкта людської історії та політичних відносин, прийнято називати етнічними процесами. Саме в динаміч¬ному смислі етнічні процеси розвиваються в двох різнови¬дах — етноеволюційному й етнотрансформаційному. Ці різ¬новиди мають різну сутнісну диференціацію по широкому спектру аналізу: критеріях оцінки, аспектах і параметрах здійснення, зумовлюючих і рушійних факторах, спрямова¬ності розгортання, системності взаємозв'язків, результативно¬сті. Обидва різновиди етнічних процесів можна кваліфікувати не лише як динамічні зрушення, а й як типи соціально-політичних змін, що мають, у свою чергу, підтипи.
Використання поняття "народність" слід розуміти як на¬слідок формаційного підходу до визначення суті етносоціальних спільнот. Цього терміна можна просто уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та й західна полі¬тологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до певної дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які "не доросли до рівня" націй.
За сталінським визначенням нації (чотирма ознаками — спільністю території, економічного життя, мови, особливо¬стями психічного складу і культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією свого "статусу". При цьому ігнорувалася найважливіша умова — державність. Це було закамуфльованим обгрунтуванням "неповноцінності" цілого ряду народів, "незаконності" їх справедливих вимог щодо національного самовизначення, створення самостійних державних утворень.
Сучасна західна концепція нації грунтується на найваж¬ливішій ознаці — національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає національну (тоб¬то державну) територію самодостатньою, адже "автаркія — це не лише захист священного рідного краю, а й захист еко¬номічних інтересів" (Е. Сміт). Відтак найголовнішими риса¬ми національної ідентичності, за Смітом, є: 1) історична те¬риторія, або рідний край; 2) спільні міфи та історична пам'ять; 3) спільна масова, громадська культура; 4) єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; 5) спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території. Отже, націю західна етнополітологія визначає як "сукуп¬ність людей, що має власну назву, свою історичну терито¬рію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, гро¬мадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні пра¬ва та обов'язки для всіх членів".
Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважа¬ти національну самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільності історичної долі його представників, своє¬рідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чин¬ників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана із самоідентифікацією нації. Тут не лише етнічна самосвідо¬мість, що полягає з усвідомленні етносом себе як спільноти на базі характерологічних рис, за ознакою порівняльного протиставлення "ми — вони", але й державна, політична, як правило, поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, вартостей, історичної долі. Звідси прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національ¬ну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної і національ¬но-територіальної автономії, економічного, політичного су¬веренітету, створення національного, громадянського суспіль¬ства, держави.
Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній ідеї. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел, рушієм національного прогре¬су, основою національного руху. Національна ідея стано¬вить відтак платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, — "ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності ідентичності нації", "політична ідео¬логія з культурною доктриною в центрі".Долаючи тривалу ідеологічну "окупацію" поняття "націо¬налізм", його негативну зафарбованість у радянському сус¬пільствознавстві, необхідно визнати нарешті (як це давно зробили західні політологи) прогресивний зміст націоналіз¬му, його конструктивну політичну спрямованість, позитив¬ний, формотворчий, тобто націотворчий, потенціал, мобілі-зуючу роль у соціальній творчості нації. Слід погодитися із слушними висновками західних політологів щодо націона¬лізму. На думку Е. Гелнера, концепція "своєї" держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який належить до цієї культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає політич¬ним принципом, який передбачає, що "політичне і націо¬нальне ціле повинні збігатися". Нація, тобто носій політич¬ного суверенітету в новий час, народжується з націоналізму, а не навпаки. Індустріальна ера стане ерою націоналізму, а не інтернаціоналізму.