Стан здоров’я населення України

А ще зростання – алкоголізму, наркоманії.

Низький рівень доступної медичної допомоги, розчарування з боку пацієнтів офіційною медициною, ставленням до них знеохочених і деморалізованих лікарів спрацьовують на процвітання самодіяльних цілителів, екстрасенсів, біоенергетиків, психоенергосугестологів і т.д., які нерідко працюють під вивіскою народної медицини. Переважна більшість з них шахраї, ласі нажитися на людському горі, але є й такі, що вірять у свої можливості. Попит є і на одних, і на інших. Можливості для них відкрилися ще й у зв’язку зі зняттям табу вульгарно-матеріалістичного забарвлення на все таємниче і незвідане, з потуранням, особливо в попередні роки, з боку МОЗ. Зрештою, завжди будуть особистості, які очікують чудес і, з іншого боку, одержимі манією месіанізму, готові врятувати людство. Реклама екстрасенсів триває, незважаючи на запрограмований “Положенням” МОЗ від 11.02.1998 р. контроль, і навіть на Указ Президента України від 31.07.1998 року “Про заходи щодо врегулювання діяльності в сфері народної і нетрадиційної медицини”.

Лікарі – представники з наймасовіших професійних корпорацій і уступають в цьому аспекті хіба що вчителям. За характером своєї діяльності лікарі найтісніше спілкуються з населенням і тому компетентні щодо його матеріального, морально-психологічного стану. Це дало право видатному німецькому вченому ХІХ ст. Р.Вірхову висловити думку, що “лікарі завжди захисники бідних і соціальні питання значною мірою належать до їхньої юрисдикції”.

І справді, лікарям України, як потужній професійній громаді, аналогічно лікарським об’єднанням країн світу, належало б ставити питання і піднімати голос на захист обездолених, охорону довкілля, підвищення рівня медичної допомоги, бити на сполох щодо катастрофічних темпів поглиблення демографічної кризи. Не вийшло. Впродовж радянських десятиліть медицина фінансувалася на засадах залишковості, зведена була до рівня сфери послуг, лікарська спеціальність була однією з найнижчеоплачуваних. Соціально-політична ситуація тих літ не допускала гуртування медиків, можливості справедливих вимог щодо поліпшення умов їхнього існування, підвищення престижності медицини. На сьогодні в пошуках роботи і додаткового заробітку, “лівих” доходів лікар ще більше здеморалізований. Матеріальні злигодні нерідко присипляють його сумління, вірність Клятві Гіпократа. Нерідко лікарі, на жаль, у своїй діяльності опускаються до рівня криміногенності. Куди тут до гуртування і організованих виступів. Щоправда, спорадичні випадки колективних страйків бувають. Не дозріли лікарі до переконання, що поліпшити стан медицини, власне становище можна тільки через консолідацію, загальногромадський вплив на владні структури, які повинні змінити своє ставлення до системи охорони здоров’я.

Повторні звернення з боку Всеукраїнського лікарського товариства, ІІ-го Всесвітнього форуму українців щодо необхідності створення при Президенті України Ради з питань демографії та охорони здоров’я, на жаль, залишилися безрезультатними.

Останні один-два роки періодично з’являються публікації, присвячені проблемі національної еліти. Наведемо визначення еліти, подане Ст.Вовканичем (“Універсум”, 1996, 1-2): “… елітарність… насамперед, лежить у площині знань, інтелектуальності, духовності, патріотизму, творення в ім’я нового, досконалішого. Доброзичливість, благородство, гідність, етичний інтелектуалізм, альтруїзм, високі вимоги до себе, самообмеження у споживанні, активність у конструктивній діяльності та інші якості, притаманні тим, кого називають елітою, з якою нація може пов’язати надії на побудову держави, творення гуманного, соціально зорієнтованого суспільства”.Елітарність ., безперечно, не може бути масовою. З іншого боку, еліта – збірне поняття, яке стосується більших чи менших груп людей. Орієнтуючись на вищенаведене визначення поняття “еліта”, взявши до уваги висвітлену ситуацію в охороні здоров’я, в медицині розраховувати сьогодні на медичну еліту чи то професійну, чи то наукову, чи то адміністративну, не доводиться.

Ставлення наукової, хоч і не медичної еліти (чи еліти?) до проблеми державотворення звучить у висловлюваннях академіка НАНУ І.Чабаненка: “Вероятно, пора нам уже кончать с этими нашими детскими играми в ложную демократию… ложную государственную самостоятельность и прочее, и прочее” (“Зеркало недели”, 1999, № 9). Декан факультету соціології Національного технічного університету, доктор філософських наук, професор обурюється, що деякі представники сучасної інтелігенції” … відхрещуються від держави, яка так турботливо їх пестила” (мається на увазі СРСР) і додає, що “… патріотизм… - похідна поняття “інтернаціоналізм” (“Тиждень”, 1999, 7).

Одним із критеріїв оцінки національного самоусвідомлення, патріотизму медиків є їхнє ставлення до української мови. В середовищі медиків-практиків українська мова переважно побутує в західних областях. Щодо східних областей, то переважає російська мова. На підставі анкетування, проведеного 1992 року, переважна більшість респондентів причину цього вбачала у відсутності потреби і мотивації переходу на українську, в інертності. У 1997 році із 4-х науково-популярних медичних журналів 3-україномовні, 1-російськомовний, але не відхиляє статей українською мовою. Із наукових журналів 14 (34 відсотки) – україномовні, 8 (19,5 відсотків) – російськомовні, 19 публікують статті мовою авторського оригіналу, переважно російською (з них – 14 названі українською, 5 – російською мовою). У 1996 р. україномовних журналів було 28 відсотків, російськомовних – 24 відсотки. У найпопулярнішому і найстарішому журналі “Лікарська справа” у 1997-му, порівняно з 1996 роком, кількість україномовних статей дещо зменшилася (відповідно – 25,4 відсотки і 31 відсоток). Із західних областей усі статті були україномовними (1996 р. – 89,7%).