Стан здоров’я населення України
Українська медична наука за обставин радянської системи централізації у всіх сферах суспільного життя тільки в деяких напрямках могла конкурувати з досягненнями світової науки. Тепер же вона стоїть перед загрозою повного виродження.
Щодо кількісної сторони підготовки лікарських кадрів сказано вище – лікарів забагато. Щодо якості підготовки, то у вищих навчальних закладах вона досягає рівня міжнародних стандартів. Набагато гірше з післядипломною освітою, з формуванням і вихованням спеціалістів, із системою поповнення знань протягом практичної діяльності. Тривалість післядипломної спеціалізації у три – чотири рази коротша, ніж це прийнято у світі. Тривалість підготовки для здобуття фахової категорії недостатня, матеріальні обставини часто-густо взагалі не дозволяють проходити необхідну підготовку кожні п’ять років. Таким чином, формується лікар – недоук, що за своїм рівнем поступається грамотному фельдшеру.
Зрештою, за нинішніх обставин технічно-медикаментозної злиденності медичної допомоги нерідко й високий фахівець, сповнений співчуття й милосердя до хворого, буває, не в силі допомогти йому.
Коротко зупинимося на демографічній ситуації, на стані здоров’я населення України. Загальновизнаним є, що ці характеристики стану людності, насамперед, залежні від добробуту, від економічного становища в державі. Не другорядне значення має успадкована схильність до певних хвороб. Роль стану довкілля для рівня здоров’я населення починає конкурувати зі значенням економічного становища держави. А відомо ж, що в Україні у зв’язку з перевагою розвитку сировинно-видобувних, екологічно небезпечних галузей, енергомістких технологій, низькою екологічною свідомістю суспільства, недостатністю інформації довкілля стало вагомим чинником погіршення здоров’я населення. Медичній допомозі в ролі збереження здоров’я населення виділяють всього 10-12 відсотків. Вважаємо, за наших обставин належним рівнем медичної допомоги, своєї черги залежним від економічних можливостей, можна б поліпшити стан людності більше, ніж на 10 відсотків.
На сьогодні “… ми стали сучасниками справді унікального, екстраординарного феномена новітньої демографічної історії України: вперше в мирний час з’явилися та набувають сили явища, які раніше звичайно спостерігалися тільки у відносно короткочасні періоди війн” (Г.Г.Старостенко, 1999). За останні шість років (1993-1999) природне скорочення населення сягнуло 2,1 мільйона. Зросла смертність у всіх вікових групах у чоловіків, у віці понад 20 років – у жінок. Майже чверть померлих припадає на працездатний вік. За останні роки тривалість життя чоловіків скоротилася на понад 5 років (надсмертність чоловіків у працездатному віці!), становлячи в 1997 р. 62 роки, жінок – майже на 3 роки (в середньому – 73,1 року). У 1995-1996 рр. середня тривалість життя в Україні була менше середньої в Європі на 5,4 року, порівняно з країнами ЄС – на 7,4 року. Не досягнути нам середньої тривалості життя не менше 75 років (на сьогодні – 62,3 року), визначеної ВООЗ згідно із затвердженою у 1994 році програмою “Здоров’я для всіх”.
Як і в цілому світі, серед причин смерті перше й друге місце займають серцево-судинні та онкологічні захворювання. Третє місце в Україні серед причин смерті займають “зовнішні причини”: травматизм, отруєння, вбивства, самогубства, частота яких зростає. Порівняно високій материнській смертності, вважають, за належного рівня медичної допомоги в 75 відсотках випадків можна було б запобігти. Від 1990 року більше ніж удвічі зросла смертність від туберкульозу, кількість хворих на який щорічно збільшується на 20-25 тисяч, що зумовило виникнення епідемічної ситуації. За останні 5-6 років значно зросла частота інфекційних захворювань, в тому числі туляремії, лептоспірозу, сибірки, повернулася малярія, наші напівпрозорі кордони призводять до появи невідомих колись в Україні інфекцій. У геометричній прогресії зростає частота сифілісу (у 1998 році – 66,5 тис. хворих), розповсюджується СНІД.Про брехливість санітарної статистики радянських часів загальновідомо. Адже й таким способом намагалися довести “переваги соціалістичного способу життя”. Але й сьогодні лунають голоси з місць (“Нар. Газета”, 1999, ч. 10), що з метою уникнення адміністративних стягнень подаються насправді дані про причини смерті, захворюваність.
Якими вступаємо у третє тисячоліття, якщо 60 відсотків дітей переступають вперше шкільний поріг з вадами у здоров’ї, 10 відсотків – із затримкою психічного розвитку? Наскільки обороноздатною буде наша армія, якщо кожний 8-10-й вояк нездоровий, недорозвинений?
Велике значення для збереження здоров’я має ставлення до нього самих людей. Рівень санітарної освіти населення низький. Наведемо приклад з палінням тютюну: палить 41 відсоток осіб працездатного віку, близько 40 відсотків підлітків; з жінок максимального дітородного віку (20-39 років) палить кожна 3-4-та, частота паління серед жінок зростає. Смертельними жертвами паління в Україні щорічно є близько 100 тис. осіб. Якщо не схаменемося, то 2020 році понад 22 відсотки смертей будуть обумовлені тютюнопалінням (Г.В.Рудь, 1998). До того ж, 50-85 відсотків студентів-медиків і 40-45 відсотків студенток, які в майбутньому мають бути пропагандистами здорового способу життя, палять (В.А.Шаповалова, В.В.Вояков, 1998).