Стан здоров’я населення України
Отже, чільні особи держави, усвідомлюючи значення медицини як державотворчої потуги, мають розуміти, що потреби у медичній допомозі та їх задоволення залежить від рівня розвитку матеріального виробництва. Своєї черги, мета виробництва та засоби її досягнення вказують на потребу суспільства у розвитку та вдосконаленні охорони здоров’я.
Система охорони здоров’я в Україні базується на Конституції (ст. 490, “Основах законодавства про охорону здоров’я” (далі – “Основи”), що поступово (занадто повільно: Закон про трансплантацію органів і тканин приймається Верховною Радою два роки) доповнюється іншими законами, Указами Президента, Постановами Кабінету Міністрів, Наказами МОЗ України.Обов’язки і функції МОЗ визначено “Положенням”, затвердженим Президентом України у серпні 1998 року. Чи могло ефективно працювати МОЗ, якщо від 1994 до 1998 року помінялося п’ять його керівників? Це ознака легковажного ставлення до відбору керівних кадрів у охороні здоров’я з боку вищих інстанцій, чи такий уже дефіцит потрібних людей? На сторінки преси у 1997-1998 роках журналісти вихлюпнули конфлікти у зв’язку з фармкомітетом. Змінили його керівництво, але, всупереч загальносвітовій практиці, створили структуру над ним – Бюро реєстрації лікарських засобів при МОЗ. В лютому 1999 року за Указом Президента України створене Національне агентство з контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення, керівництво яким доручено попередньому міністрові і яке підпорядковується МОЗ. Чи не суперечить така централізація управління за МОЗ п.15-му вищезгаданого “Положення”, в якому йдеться про обов’язок МОЗ у “Формуванні та реалізації антимонопольної політики в галузі охорони здоров’я”?
Така кадрова політика в урядово-медичних верхах, такі потуги в реформуванні організації управління в охороні здоров’я.
Зміна векторів економічної політики вимагає реформування системи протягом усіх років нашої незалежності. Поки що, на жаль, все зводиться до максимального зменшення видатків на охорону здоров’я за рахунок масового скорочення медичного персоналу, медично-профілактичних закладів, особливо в сільській місцевості. Усе це робиться без врахування впливу на доступність і якість медичної допомоги, а отже – на стан здоров’я громадян.
Авральне скорочення ліжкового фонду до 80 ліжок на 10 тис. населення можна було б виправдати тільки в разі збільшення діагностично-лікувальної, патронажної потужності поліклінік, на що й натяку немає.
В Україні кількість лікарів (45 на 10 тис. населення, один лікар на 222 мешканці), порівняно з країнами Центральної та Західної Європи (13-19,9 на 10 тис., один лікар на 321-774 жителів), значно більша, але в тих країнах враховуються тільки ті лікарі, що займаються лікувальною роботою, у нас же – і санітарні лікарі, стоматологи, адміністратори. У світі менша кількість лікарів компенсується середнім медичними персоналом (1: 5-7), тоді як у нас (1: 2,6) функції медичних сестер значною мірою перебирає на себе лікарський персонал. Значна кількість лікарів вимушено працюють на 0,75 – 0,5 ставки, а звільнені поповнюють ряди безробітних. Лави безробітних будуть зростати і за рахунок випускників медичних навчальних закладів. Адже набір до них (якщо й скорочення йде з боку державного замовлення) поповнюється охочими здобувати вищу медичну освіту на засадах контрактних.
Яка матеріальна винагорода очікує їх за роботу в боротьбі за життя і здоров’я?
Середньомісячна заробітна платня у сфері охорони здоров’я становить 127-132 грн., що на 35% менше, ніж у промисловості. Притім із затримкою в середньому на два місяці, а то й, як у деяких регіонах, до 12 місяців. На оплату праці припадає понад 60% всіх виділених коштів на охорону здоров’я. Ці кошти, згідно з “Основами”, мали б становити 10% від ВВН. Не кажучи про українську величину ВВП. Уряд виділяє 3,6-3,2%. За оцінками ВООЗ, якщо питома вага заробітної платні в структурі витрат на охорону здоров’я становить більше 30%, то це свідчить про відсутність відтворення галузі. Майже не вводяться в експлуатацію нові лікарні та поліклініки, чекають ремонту давніші. Харчування, медикаменти, м’який інвентар у лікарнях майже цілком лягають на плечі пацієнтів. Матеріальну і кадрову незабезпеченість особливо відчуває сільська медицина. За нинішніх обставин мало сподівань, що зможе бути реалізований Указ Президента України від 22.01.99 “Про заходи, щодо поліпшення умов функціонування закладів охорони здоров’я в сільській місцевості”.
Питання економіки системи охорони здоров’я в Україні можна було б ще довго викладати. Система функціонує на засадах державно-бюджетного фінансування, чого не витримує бюджет майже ні однієї країни світу. Розмови про реформування в напрямку доповнення цього фінансування на засадах обов’язкового державного страхування, добровільного страхування, вільнішого розвитку приватної медичної практики, на жаль, залишаються розмовами.Медична наука не відстає у своєму занепаді від інших наукових галузей. Державне фінансування її з року в рік зменшується. Спроба МОЗ перевести підпорядковані йому науково-дослідні інститути на самофінансування до добра не доведе. Виконання ними досліджень на замовлення з наступною оплатою замовником наукових результатів прикладного характеру на сьогодні також обмежена, тому що обмаль платоспроможних замовників. А як же з фундаментальною наукою? Під загрозою такі престижні для України напрямки як радіобіологія, молекулярна біологія, медична генетика. Загрожують медичній науці не тільки брак фінансування, але й відплив наукових кадрів. Щорічно Україну залишають десятки докторів медичних наук. Попит за кордоном, звичайно, є на вчених талановитих, молодих, перспективних. Їх втрата не компенсується ні в кількісному, ні в якісному відношенні.