Холера (cholera)

Холера (син.: холера азіатська, холера Ель-Тор) — гостра, особливо небезпечна інфекційна хвороба, що спричиняється холер¬ними вібріонами, має фекально-оральний механізм зараження, ха¬рактеризується епідемічним поширенням та клінічною картиною тяжкого гастроентериту з різким зневодненням організму, розла¬дами гемодинаміки.

Історичні дані. Холера належить до найдавніших хвороб людини. Назва її, як вважають, походить від грец. cholera — жолоб, ринва. В історії холери умовно виділяють чотири періоди. Перший період поширення холери тривав від стародавніх часів до 1817 р. Саме в ті часи холера була ендемічною хво¬робою для країн Південно-Східної Азії, розташованих у басейні рік Ганг і Брахмапутра. Є всі підстави вважати епідемічним первинним осередком холе¬ри Індію. У 1817 р. холера поширилась за межі Індії, на Філіппіни, в Китай, Японію, регіони Північної та Східної Африки, а пізніше через південні райони Росії, Закавказзя в країни Європи, зокрема на територію сучасної України. Протягом другого періоду в історії холери (1817—1926 pp.) спостерігалось шість спустошливих пандемій холери (1817—1823, 1826—1837, 1846—1862, 1864—1875, 1883—1896, 1902—1925 pp.).

Вперше холерний вібріон, як імовірний збудник хвороби, був описаний у 1849 p. Pouchet, в 1853 р. Расіпі і в 1874 р. Е. Недзведським, Проте лише в 1883 р. на початку п'ятої пандемії R. Koch виділив холерного вібріона в чис¬тій культурі і описав його властивості. У 1906 p. F. GotSchlich на карантинній станції Ель-Тор виділив інший біологічний варіант вібріона, який відрізнявся від «класичного» здатністю гемолізувати еритроцити барана. Цей вібріон був відомий і раніше як збудник холероподібних хвороб, але його не визнавали за збудника -холери.

У третьому періоді історії холери (1926—1960 pp.) вона .знову спостеріга¬лась в ендемічних регіонах Південно-Східної Азії (Індія, Пакистан, Бангла¬деш)

У 1937—І939 pp. на острові Целебес (Сулавесі) в Індонезії виник спалах «холероподібної» хвороби з високою (70 %) летальністю, яка була спричинена вібріоном Ель-Тор. З 1961 р. ця хвороба поширилася на інші країни.

З 1961 р. розпочався четвертий період поширення холери (сьома пандемія), який продовжується і досі. Рішенням ВООЗ (1962) вібріон Ель-Тор офіційно визнаний як збудник холери. Сьома пандемія холери, спричинена саме цим збудником, характеризується деякими клініко-епідеміологічними особливостями. У 70—80-і роки пандемія досягла країн Європи (в тому числі спостерігалась на півдні України) та Африки. Починаючи з 1970 р. холера щорічно реєструвалася у 30—40 країнах світу. За неповними даними ВООЗ, за період з 1961 по 1984 pp. у світі на холеру перехворіли 1,5 млн. чоловік. Більша час¬тина всіх випадків холери припадала на країни Африки, де її окремих регіо¬нах сформувалися стійкі ендемічні осередки. Останнім часом захворюваність на холеру залишається досить високою. Особливо небезпечна епідемічна ситуа¬ція склалася на початку 90-х років у країнах Латинської Америки. У ці ж роки холера реєструвалась в Індії, Австралії, США, Англії, Франції, Іспанії, Румунії, Україні. Насторожує те, що поряд з холерою Ель-Тор стали частіше реєструватися випадки хвороби, спричиненої класичним біоваром холерного вібріона.

Етіологія. Збудниками холери є біовари Vibrio cholerae: Vibrio choleare asiaticae та Vibrio El-Tor зроду Vibrio, родини Vibrionaceae.

Холерні вібріони мають форму зігнутої палички-коми 1,5—3 мкм

завдовжки, 0,2—0,3 мкм завтовшки; дуже рухливі, монотрихи, не утворюють спор і капсул, грамнегативні. Добре ростуть на простих лужних середовищах при температурі від 10 до 40 °С. На щільних живильних середовищах утворюють прозорі, що мають блакитний відтінок, опуклі, дисковидні колонії. Холерні вібріони по-різному ферментують дисахариди. За властивістю ферментувати сахарозу, арабінозу, манозу Хейберг поділив усі вібріони на 8 хемоварів, хо¬лерні вібріони належать до 1-го хемовару: сахароза ( + ), арабіно-за (—), маноза ( + ).

Холерні вібріони здатні продукувати термостабільний ендоток¬син, термолабільний екзотоксин (холероген) з сильною ентеротоксичною дією, а також фібринолізин, гіалуронідазу, колагеназу, нейрамінідазу та інші ферменти.

Збудники холери мають типоспецифічний термостабільний О-антиген і груповий термолабільний Н-антиген (джгутиковий). За О-антигеном холерні вібріони поділяють на 3 серологічні типи: Огава, Інаба і Гікошима. За відношенням до холерних фагів віб¬ріони поділяють на 5 основних фаготипів: А, В, С, D, Е.У хворих на гострі кишкові інфекції, вібріоносіїв; а також зі стічних вод відкритих водоймищ виділяють НАГ-вібріони (неаглютинабільні), які не аглютинуються полівалентною холерною О-сиро-ваткою, не відрізняються за морфологічними, культуральними та ферментативними властивостями від холерних вібріонів, мають однаковий з ними Н-антиген, але належать до різних О-груп. До¬слідження, проведені останнім часом, вимагають перегляду точки зору щодо природи НАГ-вібріонів. Ймовірно, що феномен неаглютинабільності є тимчасово набутою ознакою будь-якого біовару хо-лерних вібріонів внаслідок їх тривалого перебування і розмножен¬ня за несприятливих умов зовнішнього середовища. Вважають, що після повернення в сприятливі умови ці вібріони здатні поновлю¬вати свої попередні (у тому числі патогенні) властивості.