Дивідендна політика

Таблиця 1

Методи нарахування дивідендів

Залишковий метод. Метод ґрунтується на теоретичних ви¬сновках М. Міллера та Ф. Модільяні, згідно з яким за джерела фі¬нансування підприємства насамперед слід використовувати його прибуток. На дивіденди повинна спрямовуватися частина чисто¬го прибутку, що залишилася у підприємства після здійснення всіх необхідних реінвестицій. До переваг методу належать забезпе¬чення високих темпів розвитку підприємства. Головним недолі¬ком є нестабільність дивідендів та відтік у інвесторів, орієнтова¬них на споживання, зокрема дрібних інвесторів. У рамках цього методу використовують і так звану стратегію припинення диві¬дендних виплат. При цьому широко застосовується негрошова форма виплати дивідендів (Gratisaktien).

Метод стабільних дивідендів. Зміст методу зводиться до то¬го, що ставка дивідендів та їх абсолютна сума на одну акцію три¬валий час залишаються незмінними або коливаються в незнач¬них, заздалегідь визначених межах. Сума дивідендів при цьому не прив'язується до фактичних фінансових результатів за звітний період. Доцільність такого підходу обґрунтовується тим, що ста¬більні дивіденди відповідають інтересам стратегічних інвесторів, які вкладають кошти в корпоративні права підприємства на три¬валий період, і навпаки, обмежують арбітражні можливості бір¬жових спекулянтів, оскільки курс корпоративних прав за такої дивідендної політики матиме тенденцію до стабілізації або навіть поступового зростання. Для уникнення порушення фінансової рі¬вноваги за використання цього методу підприємство повинне створювати резерв виплати дивідендів, який слід поповнювати у роки з високою прибутковістю і використовувати, коли фінансові результати є недостатніми.

Метод гнучкої дивідендної політики. На противагу до попереднього цей метод ґрунтується на принципі залежності розміру дивідендів від фінансових результатів у періоді, за який виплачуються дивіденди. Метод побудований на тезі про те, що, на відміну від облігацій, корпоративні права є ризикованими вкладеннями і тому винагородою за ризик повинен бути відповідний дохід, який коливається залежно від рівня прибу¬тковості підприємства. Використання цього методу не озна¬чає, що величина дивідендів буде дзеркальним відображенням фінансових результатів суб'єкта господарювання. Обсяг спла¬чуваних дивідендів можна регулювати також шляхом зміни співвідношення розподіленого та нерозподіленого прибутку. В цілому метод є ефективним для підприємств зі стабільними доходами.Метод стійкого приросту дивідендів. Метод ґрунтується на моделі виплати дивідендів М. Гордона і передбачає стабільне їх зростання, як правило, в твердо встановленому проценті прирос¬ту до розміру дивідендів у попередні роки. Аналогічно до методу стабільних дивідендів за цього методу обсяг дивідендів не зале¬жить від прибутків підприємства у відповідному періоді. До пе¬реваг методу можна віднести відносне зростання ринкової варто¬сті корпоративних прав, а отже, сприятливі можливості залуче¬ння коштів при додатковій емісії. Недоліком такої політики є відсутність гнучкості. Якщо використання методу не підкріплене відповідними фінансовими результатами та достатніми резерва¬ми, то це може призвести до порушення фінансової рівноваги та втрати підприємством ліквідності.

Метод стабільної та бонусної частин. Використовуючи цей метод, підприємство регулярно виплачує стабільні невисокі ди¬віденди плюс додаткові бонуси за наявності високих прибутків чи у разі святкування знаменних подій, ювілейних дат тощо. Така політика є ефективнішою, ніж у разі виплати стабільно ви¬соких дивідендів та їх зниження за незадовільних фінансових результатів.

Ефективність дивідендної політики оцінити надзвичайно складно. Очевидно, ефективною буде така політики, за якої за¬безпечується мінімізація принципал-агент-конфлікту між окре¬мими власниками, власниками, кредиторами та менеджментом підприємства. Зрозуміло, що уникнути таких конфліктів можна за максимізації доходів власників (Shareholder Value) за відсут¬ності обмежень з боку кредиторів. Як уже зазначалося, ці доходи можуть бути у формі підвищення курсової вартості та (або) диві¬дендів. Висновки щодо ефективності дивідендної політики мож¬на зробити на основі аналізу показників прибутковості корпора¬тивних прав, від значення яких залежать обидві складові доходів власників. До таких показників можна віднести:

1. Чистий прибуток, що припадає на одну просту акцію: роз¬раховується діленням суми чистого прибутку, який належить власникам простих акцій, на кількість простих акцій.

2. Дивіденди на одну просту акцію: розраховується діленням суми оголошених дивідендів на кількість простих акцій, за якими сплачуються дивіденди.