Євген Фомін як дитячий письменник

Любі, славні, незабутні

Наші хлопчики малі,

Ви, не глянувши в майбутнє,

В невідоме одійшли. (5,107)

Біль і скорбота письменника відчувається в рядках, присвячених похоронові дітей. Адже це здається таким неприродним, алогічним, коли гинуть ті, що почали жити і мріяти. Неначе все довкілля оплакувало невинні дитячі жертви – і люди, і пташки, і рослини. Та в цій жалобі відчувається й оптимістична нотка (“пісня в небо височиться Не про мертвих, а живих”). Автор проводить думку про увічнення пам’яті Морозових (“щоб із вами, хоч у пісні, Люди бачитись могли”). Водночас Є.Фомін поєднує лірично-настроєву стихію з публіцистикою, інтерпретуючи сцену поховання героїв як суспільно-політичну акцію.В сюжетній частині поеми автор простежує еволюцію поглядів Павлика Морозова на світ і себе в ньому, на своє місце в колективі. Ось він – дев’ятирічний хлопчина – застерігає лінькуватих школярів, аби не байдикували. І його звернення доходить до сердець пустунів.

Уже в портретній характеристиці героя письменник підкреслює небуденність його вдачі, допитливість і спрагу до знань, відчуття своєї єдності з учнівським загалом: “Ось він у шумному гурті Іде, пригрітий сонцемаєм, У велетенському пальті, На лоб картуз його звисає, Та світлобистрі, мов гроза, Яку стрічать ми всі охочі, Живуть, горять розумні очі У затіні від картуза…” (5,109).

Павлик Морозов не лишається байдужим до подій, що відбуваються по всій країні і в їхньому краї. Герой мріє про подвижництво в ім’я народу, снить, що “він уже дозрілий воїн На войовничій цій землі”, “він зна, кого оборонять І воювати проти кого”.

Та Павлик дорослішає. Ось йому вже тринадцять літ, і тепер вже “казкові воїни не сняться, Бо почала мужніти мисль”. Поряд з ним вимальовується й молодший братик Федрик (про інших дітей Трохима і Тетяни Морозових – Олексія та Романа в творі не йдеться). Автор не приховує захоплення і цим юним персонажем. Він – “як спомин Про дітство, зване золотим”, “мов горіння мет”. Кожна деталь портрета Федрика викликає у Є.Фоміна замилування й утіху. Федрик ще живе в полоні фантазій, йому сниться царство квітів, пташок і метеликів, де всім так світло й радісно. Цей відблиск святковості дитячих літ постійно відбивається в усій його поставі й різко контрастує з думками й учинками старшого брата, що став піонером і поринув у вир громадської діяльності та боротьби.

Павлик відчуває своє відчуження, відокремленість від родини, де його інтересів і прагнень не розуміють: мати зустріла прийняття сина в піонери з настороженістю, не виявивши очікуваного схвалення, батько “запродується глитаям””, а разом з ним і дід “мотає назирці”. Така підозріла поведінка рідних людей викликає у хлопця бажання викрити їх як ворогів (“нехай провідаєм, освітлим Ці потаємні манівці”).

Паралельно з відтворенням Павликових пошуків злочинців поет не без захоплення живописує загальнодержавні зрушення, на перешкоді яким стає стільки супротивників. Тут Є.Фомін віддає належне поширеному за часів Й.Сталіна явищу “шпіономанії”, коли на кожному кроці ввижалися диверсанти й контрреволюціонери:

А ворог, громлений кругом,

Шукає засобу і ходу,

Де б напсувати, де б нашкодить,

Де взяти підступом і злом. (5,115)

Павлик підглядає, куди заховав хліб односелець Кулуканов, і допомагає виявити цей “ставок пшениці золотий”. Він цурається свого діда, що прагнув привернути онука до своєї родини. Промовистий діалог між ними: