Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби

Кожна із статей Д. Павличка має своє осердя, зосереджує увагу на одній про¬блемі, крізь призму якої розкриваються важливі грані творчості письменника і ділового літературного процесу. Так, у статті про Юрія Федьковича Д. Павличко дошукуєть¬ся таємниці того глибинного внутрішнього поклику, «живлющого кореня душі поета», який допоміг йому скласти свої перші найсокровенніші поетичні рядки рідною мо¬вою. У далекій Італії, біля Касано, в травні 1859 року був написаний його перший вірш «Нічліг». Цей факт, що став початком справ¬жньої літературної діяльності Федьковича, викликає в Павличка особливий інтерес. Що спонукало 25-річного офіцера австрійсь¬кої армії, який до того писав тільки по-німецьки, написати поетичний твір «руською» мовою (до речі, німецькими літерами, бо інших не знав)? Д. Павличко наводить як найголовніший психологічний стимул: «Тре¬ба ж було воякові перед можливою зав¬трашньою баталією й смертю помолитися, а молитися найкраще материнською мо¬вою».

Такий висновок підказує Д. Павличкові передусім поетична інтуїція, розуміння самої природи психології творчості, природи та¬ланту (в статті наводяться й інші важливі мотиви: українське низове жовнірське оточення Ю. Федьковича, співчуття італійсь¬ким повстанцям-гарібальдійцям.

Особливо цікавим є погляд Д. Павличка на новелістичну творчість В. Стефаника, напружене, аж болюче прагнення збагнути таємницю сили і влади його «пластичного лаконізму». Дослідник шукає відправної точки, з якої відкрилася б можливість знай¬ти критерії підходу, і він вдається до такої аналогії: «З того часу, як глобальний пог¬ляд космонавта зобов'язав нас натужувати зір, приглядатись до подій у далеких зем¬лях, носити в уяві мерехтливо-мозаїчний образ нинішнього світу, часом важко помі¬тити на землі цятку — багато речей і навіть почуттів стали глобальними. Чи ж буде письменник сьогодні і завтра писати про лю¬дей лишень одного села чи району? Буде. Дон Шолохова, Джефферсон Фолкнера, Макондо Маркеса далекі від Стефаникового Русова, але й вони можуть бути прикладом того, як письменники нашого віку, малюючи людей щонайдалі з околиць свого дитинства, дають нам постаті світового формату».

Намагаючись збагнути силу впливу стефаниківського слова, Д. Павличко дошуку¬ється способу художньої типізації, застосо¬вуваного майстром української психологіч¬ної новели. Домінантним є твердження про злитність творчості автора «Синьої книжеч¬ки» і «Камінного хреста» з особистими переживаннями, про перевтілення в його ге¬роїв власної нестерпної муки, «мучеництва його душі». Це твердження Д. Павличко підкріплює тим, що найпродуктивнішим у творчості В. Стефаника були 1895—1900 ро¬ки, коли була важко хвора його мати, і він не раз в своїй уяві переживав її смерть, «і те пережиття було страшнішим, як її справ¬жній похорон».

Літературознавчій науці доведеться ще не раз досліджувати художній феномен і Лесі Українки, і В. Стефаника, і О. Кобилянської, над творчістю яких замислюється Д. Павличко, але треба відзначити, що його статті і за своїм методологічним підходом і за дослідницьки-критичним інструментарієм стоять на рівні досягнень сучасної літерату¬рознавчої науки, виявляють і глибоку еру¬дицію, і концептуальність мислення, і май¬стерність аналізу.

Літературознавчий хист Павличка особ¬ливо виразно розкрився в його статтях, присвячених творчості поетів, які залишили яскравий слід в історії української радянсь¬кої літератури. Кожна з них — глибоке й ґрунтовне дослідження і водночас кожна має свій сюжет, свою інтонацію, свої компо¬зиційні точки опори. Іноді критична студія може триматися на наскрізному образі, який підноситься автором до рівня концеп¬ції. Приклад такого розгортання сюжету — стаття «Відкритість генія», стрижневим мо¬ментом якої є образ відчинених дверей у поезії П. Тичини. Тут особливо переконливо проявилася єдність образного і логічно-ана¬літичного начал, які взаємно підтримують і доповнюють одне одного, творячи в за¬гальному граціозну споруду з рівновагою архітектурних компонентів спостереження і роздуму.

Характер поета, неповторність його життєвої і творчої долі зумовлює і внутрішню логіку дослідження. Д. Павличко в своїх літературно-критичних статтях не «перевті¬люється» в поета, щоб «зсередини» розкри¬ти секрети його майстерності, темперамент неодмінно видав би його, зате чутливе око зауважить і зважить найтонші деталі, по¬мітить нові якості, які ці деталі (в худож¬ньому творі деталь—першоелемент світо¬сприйняття і світорозуміння) несуть з со¬бою, в якому руслі вони змінюють творчість."Літературно-критичні дослідницькі праці Д. Павличка, пов'язані з його перекладаць¬кою діяльністю, дають можливість краще зрозуміти його засади в справі інтерпретації художнього тексту, донесення всього багат¬ства першотвору на новому мовно-культурно¬му ґрунті, контакту і взаємодії різних поетик у процесі сприймання твору інакшомовної лі¬тератури. Виходячи з того, що «переклад як творчий акт — це найповільніше, багатора¬зове, вдумливе читання оригіналу й відтво¬рення його іншими мовними засобами» і що «при перекладі зрихлюється, а подекуди й руйнується грунт поезії, чорнозем заміню¬ється менш родючими, глинистими породами», поет прагне компенсувати це зрихлення і руйнування скріплюючою силою власно¬го таланту, прагне в новій етно-культурній атмосфері й новій мовній одежі залишити по¬езію поезією, а не блідою тінню оригіналу. Оцінюючи, наприклад, переклад поеми Т. Г. Шевченка «Марія», здійснений Б. Па¬стернаком, він говорить, що «геніальне Шевченкове осяяння було не просто вивчене, а вистраждане російським поетом. Б. Пастернак вклав у переклад «Марії» не тільки шев¬ченківський, але й свій біль за тих матерів, трагедія котрих полягає в тому, що вони на¬роджують спасителів, одержимих справед¬ливістю апостолів завтрашнього дня»2. Д. Павличко уміло знаходить для перекла¬ду твори, в яких його тонке естетичне чуття вловлює спорідненість з українською пое¬зією в творах Ю. Словацького і Я. Івашкевича, в О. Блока йому помітні перегуки з П. Тичиною, в О. Прокоф'єва — з українсь¬кою народною піснею, в А. Тарковського — відгомін Г. Сковороди, в Н. Вапцарова і Л. Новомеського «прочитує» сліди впливу шевченківського слова, що лежать не на по¬верхні, а виявляються в глибоких шарах генезису поета, кровоносних судинах його стилю.