Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби

Уже з перших книг читач помітив, що найбільша сила поетового слова — в пря¬моті вислову, коли він на передньому краї у своєму повному бойовому обладунку зі словами нагостреними, як вістря бритви, шикуючи їх у бойовий ряд, як солдатів у бій. Пряма публіцистична інвектива для нього органічніша, аніж мова фейлетона з прихованим звучанням слова, двоплановістю ситуації. Поет згодом не раз ще зверта¬тиметься до фейлетона, та йому не завжди вдасться наповнити його такою серйозністю змісту, вагомістю соціального звучання, як відверто публіцистичні твори, базовані чи то на ствердженні, а чи на запереченні.

Деякі вірші у збірці «Любов і ненависть», як-от «Раз взяла мене цікавість», розрахо¬вані на комічний ефект, не досягають мети, бо не мають гостроти узагальнення. Адже справді такий «висновок» з приводу старої богомольниці пані Мільці, колишньої багач¬ки:

Ну, молись, молись, гадаю,

Скоро підеш ти до раю,

Там Шептицький крізь вікно

Вигляда тебе давно —

явно шаржований, здрібнений. Іноді замість гостроти соціальної оцінки знаходимо суто зовнішні ефекти. Ось — уже в значно пізні¬шій збірці «Гранослов» (1968) — розповідь про те, як «учителька тонка, дочка майора, короткозора голуба змія в червонім капе¬люшку мухомора» вигнала з класу учня, бо він прийшов босий, та ще через те, що він українець, і паничі сміялись з нього «гнило-зубо».

Поезія Д. Павличка зростала на традиці¬ях громадянської літератури, громадянської лірики, і сліди цього впливу простежуються в ранній період досить виразно. Але не менш чітко проступає процес формування власно¬го творчого обличчя поета, того голосу, в якому в першу чергу окреслюється активна цілеспрямованість громадських засад, ви¬сокий ступінь емоційної напруги. Поступово виробляються й утверджуються у творчості Д. Павличка характерні риси поетики, що залишаться притаманними йому при всьо¬му розширенні поля поетичного обсервування, ускладненні образної палітри. Д. Павличкові завжди була чужа чиста спогля¬дальність, спонтанна гра асоціацій, яка не підлягає певній меті. Домінанта думки, опанованість почуття, присутність задуму в творі й відповідна оркестровка, зрівноваженість частин і цілого —характерна риса його сти¬лю. Кожна книга чи цикл має свою поетич¬ну ідею, свій внутрішній стрижень, якому тією чи іншою мірою підпорядковані всі компоненти, що складають цілісність і вивершеність задуму. Це особливо видно за¬раз, коли творчість поета набула філософсь¬кої глибини й поліфонічності в таких його цілісних книгах, як «Гранослов», «Сонети подільської осені», «Таємниця твого облич¬чя». Для реалізації почуття внутрішньої рівноваги поет шукає гармонійну й вивер¬шену форму.

Минуле й сучасне, неволя й визволення — то був відправний пункт, першопоштовх поетових асоціацій. Дві долі краю — дві долі ліричного героя: одна, яка готувала йо¬му за бунтарські вірші «казарму та тюрму», і друга — що прийшла у вересневі дні («Дві долі»). Такий дещо загальний спосіб роз¬криття старого й нового згодом конкрети¬зується, обростає м'язами життєвих ситу¬ацій, реалізується через характери, складні конфлікти й зіткнення. Тут маємо той випа¬док, коли поетика перебуває в прямій за¬лежності від життєвого матеріалу.

У подальшій творчості українського пое¬та ми знаходимо все більше наслідків впли¬ву на нього поетів різних культур, які кристалізуватимуть його власне поетичне бага¬тоголосся, потребу розширення духовних горизонтів. І перш ніж перейти до книг, в яких творчість поета постала в новій якос¬ті вивіреного «гранослова», де колишня пристрасть зрівноважується здобутими на життєвих дорогах і вистражданими внут¬рішньо досвідом і мудрістю — до книг «Гранослов», «Сонети подільської осені» та «Таємниця твого обличчя», необхідно пройти з поетом сторінками його книг, що виклика¬ні тими дорогами: «На чатах» (1961), «Жест Нерона», «Пальмова віть» (1962). Вони стали своєрідним поетичним звітом від поїздок до Австрії (1958), Канади (1961), Куби (1961), Фінляндії (1962).

Ці книги є продовженням тих тем і моти¬вів, що посідають центральне місце в «Лю¬бові і ненависті» (1953), «Моїй землі» (1955), «Бистрині» (1959)—поет почуває себе посланцем країни соціалізму, послан¬цем ідей миру і дружби.Є в творах багато деталей і спостережень, схоплених уважним оком, трапляються й надто загальні й надто прямолінійні декла¬рації. Є й наївні розмірковування, що ось молода католичка ревно молиться, і аж під старість збагне даремність своїх молитв, а от поет приревнував її тепер до старого Саваофа. Наче б переливи гумору, сатири, перехід від сумного до смішного й навпаки, але все нарочите, показне.